Я йду дорогою до кручі. Мені моторошно тут ходити, і я тримаюся подалі від краю. Упродовж довгих років ізвідти в урвище скидали дрібне каміння, сміття, ганчір’я і всілякі відходи, а в найнебезпечнішому місці з кручі полетіла навіть захисна тумба. Ну що ж. Але повертатися назад я маю тим боком, тож мушу важити життям. Мені прикро, що в мене паморочиться голова, що я завмираю від страху, що я — вроджений боягуз, і от сьогодні мені захотілося бодай один раз стати край кручі й подивитися вниз. Я тремчу й хитаюся, але змушую себе підійти до самого краю, щоб таки подивитися.
Ну от, я не розрахував своїх сил...
Нема чого боятися, я не полетів сторч головою, а легкодухо ліг горілиць і став спускатися по схилу. Аж унизу зупинився.
О, зовсім нема чого боятися, я роззирнувся навсібіч. З цього місця, де я сидів, урвище вже не здавалося таким глибоким і таким бездонним, як згори, у мене була перевага над морем, яке лежало далеко внизу, я дивився на нього трохи зневажливо і з погордою. Мене занесло сюди випадково, але я не мав наміру здаватися на волю випадку: я вдав, ніби захоплений копирсанням у смітті, тут були цікавенні речі, обрізки сталевого дроту і кістки, мертва кицька та бляшанки. Якщо зараз на дорозі, там, звідки я з’їхав, зупинився який-небудь водій, то щоб йому навіть на гадку не спало, що я упав униз, мені доведеться прикинутися, ніби я щось шукаю, не щось, а якісь важливі для мене папери, завіяні сюди вітром.
З купи сміття стирчить папір, краєчок якоїсь газети. Я силкуюся витягти цілу газету, але не вдається, — що ж, лишається просто сидіти з клаптем паперу в руці. Оскільки я не прихопив окулярів, то не можу прочитати, що там написано, але, здається, шрифт ґотичний. Отже, газета тутешня. Я запихаю того клаптя до кишені.
Пора вже знов вибиратися на дорогу. Якщо нагорі стоїть який-небудь водій, то мені треба позбавити його втіхи дивитись, як я деруся схилом нагору, я поталапаю обличчям проти вітру, навкосяка. О, моя прогулянка була зовсім недаремна, у мене в кишені трофей, я не піддався на волю випадку.
Я повертаюся додому дещо виснажений, але то мій клопіт. Звісно, трофей також міг би бути значніший, та навряд чи варто про це говорити. Втім, коли я його роздивився, то він мені видався не таким і нікчемним. Виявилось, то шмат газети, де містився уривок якогось тексту без початку й кінця, але так невдало обірваний, що не можна нічого второпати. Наскільки я зрозумів, там ішлося про чоловіка й жінку, які постійно сварилися, доволі примітивний твір з життя митців. Я міг би викинути той клапоть газети, але мені хотілося щось принести додому. В кожнім разі я не збирався робити драму з цієї історії. Тут мені все було до снаги, і я міг собі дати волю. Я просто міг би помирити цих двох людей, цих недоумків. Мені це було до снаги. Ану, шуруйте додому й миріться!
— Невже ти не можеш забавити нашу дитину, щоб вона так не надривалася?
— Ні, ти ж бачиш.
— Атож, оце так ти мені допомагаєш?
— Спробуй сам її втихомирити.
— Гаразд. Але мені треба швиденько закінчити цей нікчемний малюнок. За нього дадуть 25 крон, ти знаєш.
— Тих грошей не вистачить навіть заплатити за помешкання.
— Ох... з тобою неможливо говорити. Ти відразу накриваєш мене мокрим рядном.
— Скільки ти вже марудишся над цим малюнком?
— З минулого року. А зараз я вийду в справах.
— Ні, не вийдеш. Бо мені треба відносити білизну.
— То і ти вийдеш.
— А дитя знов лишиться саме? І тепер ми чекаємо ще одного!
— Гаразд, то що ж нам робити?
— Я скоро звалюся з ніг.
— Не лише ти.
— Так, але подумай — іще одне дитя. А я така молода.
— Слухай, Улео, мабуть, якби я пішов до іншої газети, мені заплатили б більше.
— Мабуть.
— Але малюнок не готовий.
— Тоді я спробую її заспокоїти.
— Гаразд. А я приберу з блюда голову Івана Хрестителя. Вона мені не дуже вдалася.
— Не варто.
— Що ти в цьому тямиш? Я її все одно приберу.
— Тоді в тебе, мабуть, з’явиться місце для хлівця і ясел.
— Що?!
— Цсс, цсс, ти її налякаєш.
— Та ну, але ти з’їхала з глузду, Улео!
— Я мала на увазі всього-на-всього куточок. Скраєчку.
— Ха-ха-ха! Але ж це відбувається в царському палаці. У Єрусалимі.
— Он як, я цього не знала, але в тебе вийшло красиво. Стільки барв. Ніби для різдвяного часопису.
— Улео, ти заженеш мене в могилу. Кажеш, для різдвяного часопису?
— Атож.
— Я про це не думав.
— Ну, ти ні про що не думаєш. Тобі аби тільки малювати і стирати.
— Мені не вдається те, що хочу. Я художник.
— Ага. А я праля.
— Ну от, ти все вигадуєш. А тепер ще й різдвяний часопис...
— Там більше платять.
— Ти, звісно, маєш рацію. Де поділася ґумка?
— Хіба я знаю?
— Ні. Але тут у нас на всіх лише одна кімната. А мені доводиться працювати до нестями.
— Я в цьому не винна, Фруде.
— Помовч. Невже тобі невтямки, що мені треба стерти цілий палац?
— Та ні ж. Ти, як завжди, перебільшуєш. У тебе красиві кольори.
— То ти кажеш, що мені можна домалювати тут хлівець? Тоді не заважай, дай мені попрацювати. Зроби таку ласку — вийди з нею на хвильку в передпокій. Я тебе потім гукну... Тепер заходь. Ось тобі і хлівець, і ясла.
— Дуже схожі.
— Справді? Але виходить казна-що. Ти тільки подумай. Це ж палац, що кишить людьми. Там танцює Іроїдина дочка.
— Та я це знаю.
— Нічого ти не знаєш. Там стільки людей, юрми народу. Поміж сила-силенної люду присутні царі, князьки і всіляка знать.
— Та нехай собі будуть. Як мовиться, більше ніде їм не знайдеться місця. Ой, стривай! Ти ж прибрав там ще й Іроїдину дочку.
— Атож. Її я також прибрав.
— Ти ніколи не казав, що хочеш мене прибрати.
— Отакої, ти плачеш?
— Ти міг би мене залишити. Я на тебе не напосідалась.
— Улео, голубонько, але ж ти не можеш танцювати перед хлівом?
— Прекрасно можу.
— Ну от, ми з тобою ніколи не дійдемо згоди щодо моєї творчості. Але я намалюю тебе на іншій картині, де майже нічого більше не буде, лише трохи квітів і багато оздоб.
— Вона не вийде така красива, як ця.
— Вийде набагато краща. Ти мене ще не знаєш, я вмію зробити так, щоб самоцвіти не просто горіли, а палахкотіли. На шию ти надінеш ланцюжок у три низки. Та спершу дай мені можливість закінчити цей різдвяний малюнок. Власне, варто було б перемалювати його заново, але немає часу, і до того ж, як ти казала, тут прекрасні кольори. Добре, що ти втішила дитину.
— Вона заснула. Ланцюжок у три низки, ні, це вже ти перебільшуєш. Але мені хотілося б надіти великі сережки, дармовиси.
— Зараз я ще намалюю осла.
— Якби тільки я не вийшла затовста. Як-не-як, а невдовзі в мене буде дитина.
— Та ні. Покладися на мене. Я художник.
— Покластися на тебе? Е ні, вибач.
— Тоді роби, як хочеш.
— От ми й знов сваримося.
— Не знаю, що робиш ти, а я працюю як проклятий. Надриваюся з ранку до ночі.
— Атож. А я гну спину над пранням чужої білизни, і ми з цього живемо.
— Улео, серденько, тобі не соромно таке верзти? Тепер я намалюю біля осла звичайну родину.
— Я більше й оком туди не гляну.
— Не розумію, чого ти так розгнівалась. Я ж прибрав не всіх глядачів, які мали споглядати твій танець, навпаки, людей повно всюди — і тут, і там. А трьох царів я так і лишаю у всьому їхньому наряді, щоб видно було, що вони зі Сходу. Ти, мабуть, будеш задоволена. У мене й справді пішло як по маслу, і я натхненно попрацював.
— Ну, гаразд, то я понесу білизну.