Напевно, його зворушило те, що я попросив вибачення, тож він не відразу од мене відхрестився, а ще запитав про однину та множину, про приголосні й розділові знаки.
Я відповідав як попало, бо нічого не знав.
— Голосні й приголосні, — сказав він.
То було жахливо, я зморозив якусь несусвітню дурницю. Він хутко зібрав речі, змахнув своїм крисатим брилем і пішов собі.
Я хвильку посидів, потім поплентався геть. Я дивився на вікна й відчував себе пропащою людиною, ні, радше побитим псом. Напевно, він уже зайшов до будинку і все розповів дружині. Глянь-но сюди, сказав він, бачиш, як він пише? Нічого гіршого я не бачив. А голосних і приголосних зовсім не знає.
Так, я нічого не знав. Мені було абсолютно байдужки, що комусь треба те все знати. Я спробував називати приголосні й голосні у зворотньому порядку, але від того не став ані радісніший, ані щасливіший, і на душі в мене нічого не прояснилося. Все — марнота марнот. А ще в пастора був різкий, неприязний голос, він мене пригнічував. Між іншим, настільки я пам’ятаю, звали його Дое.
— Гаразд, Ул’ Гансо, але я не розумію...
— До чого я веду? А от я розумію. Ми вивчаємо силу-силенну непотрібних речей, про які ніколи в житті навіть не згадуємо. Гляньте, як роблять газетярі. Вони вже позбулися звички торочити одне й те саме, мов ті папуги, стали обходитися без цього, і їх розуміють. Я бачив сьогодні одне допотопне крісло, воно належало старому ректорові, той сидів у ньому до смерті. Цілих сімдесят років ректор беріг його як найкоштовнішу в світі річ, а тепер його діти те крісло продали...
Ось такий із мене дотепник. Я змішав усе гамузом — і газетярів, і Ул’ Гансу, й себе самого. Щоб ніхто нікому не дорікнув.
Минає час, уже все засніжило, й настала зима. І тут мене загальмовує. Хтозна, чи довго я так сидів і про що думав, але далі не просунувся. Мені здавалося, що можна було б сказати про сніг і зиму якось незвичніше і точніше, та не вийшло. Так буває. Якось уранці я прокидаюся й бачу, що випав сніг і за вікном зима, — от і все. Е ні, не все, сніг і зима для мене гірші всякої напасті.
Виходить, є така пора року, про яку згадують із жахом. Юна дівчина вимовляє її назву, цокаючи зубами, мудра мураха втікає на кілька метрів у глиб землі, щоб сховатися від неї. Мені-то що? В мене добротні черевики. А от учора я прочитав повідомлення з околиць, охоплених голодом, де писалося про дітей, що не мають ні крихти хліба, про дітей, яких матері зігрівають своїм тілом, аби ті не задубіли від холоду.
І що тут на це скажеш, кому поставиш незручне запитання? Ген-ген удалині височать гори, думаючи свою тяжку думу, ліс не має жодних ознак життя, він мертвий, усе довкола мовчить, всюди лежить білий красивий сніг, однак мороз заперечує будь-яку рівність і нікому не дає висловитися.
Час плине.
Моя «справа» все ще відкладена в довгий ящик. Представник управління з відшкодування збитків не може скочити вище себе, він офіційно, з короткими інтервалами в часі повідомляє мені, що «справа»... атож, що дату розгляду справи ще «не визначили». В жовтні він сподівається, що її розглянуть «восени». Навіть в листопаді він у кількох газетах також оприлюднює своє сподівання, що справу розглядатимуть «восени». «Восени!» — каже він. Далебі, моїй справі доведеться перезимувати.
Тим часом представникові управління телефонує чоловік, до чиєї думки він охоче прислухається. Вони перемовляються кількома словами і доходять згоди в тому, що мою справу більше не можна відкладати. Її розгляд призначають на 16 грудня 1947 року. За тиждень до Різдва.
Я розношу цю звістку по своєму будинку для старих, ба — я кидаюся до всіх, кого бачу, й хвалюся новиною.
І ось цей день настає. Іде суд.
Оскільки я нічого не чую і за останній рік у мене істотно впав зір, то я заходжу до напівтемної зали суду, мов причмелений. Мені потрібен помічник, я розпізнаю лише деякі предмети. Спершу говорить прокурор, потім відповідає мій захисник. Тоді оголошують перерву.
Я не чую і не бачу, що відбувається, однак я спокійний і дедалі більше всього помічаю навколо себе. Після перерви мені дають слово для викладу справи. Трохи тяжко говорити при слабенькому освітленні, мені подають лампу, та з того мало пуття, я тримаю в руках якісь записи, але вже не намагаюся нічого там знайти. Так буває. Мій виступ міститься в ось цьому стенографічному звіті.
(NB! Секретаревої орфографії автор не правив.)
«Що ж, я не відберу надто багато часу в шановного суду. Власне, хіба то я заявив колись давно, бозна-скільки років і днів тому в пресі, що нині мають оголосити цілий перелік моїх гріхів? То зробили чоловік із управління відшкодування збитків, присяжний засідатель і якийсь журналіст. Між іншим, мене таке цілковито влаштовує. Два роки тому в довгому листі до Генерального прокурора я писав, що готовий пояснити всі свої вчинки і дії. Тепер, коли є така нагода, я хочу посприяти тому, щоб мої гріхи розглядали ретельно, дотримуючись моральних засад.
За останні роки я вдосталь надивився людей, що стояли перед судом і грамотно захищалися, відчуваючи підтримку судових уповноважених, адвокатів та присяжних засідателів, і то їм мало в чому допомагало. Як правило, їхня грамотність на суд майже не впливала. Здебільшого суд бере до уваги ухвалу державного звинувачувача, цебто прокурора, так званий вирок. Це загадкове поняття мені геть не зрозуміле. Я відмовляюся бути грамотним на цьому слуханні справи.
Крім того, я прошу вибачення за свою афазію, через яку мені, щоб лише висловити свою думку, доводиться підбирати те чи інше слово на галай-балай, від чого легко втрачається сенс сказаного.
До речі, мені здається, на всі запитання я відповів раніше. Почалося все тоді, як з’явився поліцейський із Ґримстада і вручив мені документи, яких я, до речі, так і не прочитав. Потім, два, три чи п’ять років тому відбулося судове засідання. То було так давно, що мені все стерлося з пам’яті, але я відповів на всі запитання. Згодом упродовж тривалого часу мене тримали під замком у психіатричній клініці в Осло, де намагалися з’ясувати, чи я бува не психічно хворий, або радше довести, що я таки психічно хворий, і де я змушений був відповідати на всілякі ідіотські запитання. Тож тепер мені нічого пояснити більше, ніж я вже пояснив.
Що може знищити мене повністю — то це мої газетні публікації. Ніяких інших доказів просто не може бути. Таким чином мої припущення дуже прості й очевидні. Я ні на кого не доносив, не брав участі в зібраннях, навіть не був замішаний в аферах на чорному ринку. Я не підтримував фронтових бійців[39] або когось іншого з НС[40], хоч тепер кажуть, ніби я був її членом. Отже — немає нічого... Я не був членом НС. Я намагався зрозуміти, що то за партія, силкувався розібратися в тому, але мені не вдалося. Проте цілком імовірно, що коли-не-коли я писав у дусі НС. Я цього не знаю, бо не знаю, що таке дух НС. Але, можливо, я й справді писав у дусі НС, адже мені могло засісти в пам’ять щось із газет, які я читав. У кожнім разі мої статті доступні кожному. Я не буду применшувати їхньої ролі і казати, що вони не мають великого значення, хоч, може, колись я й помилявся. Навпаки, я ніколи не відмовлявся від того, що писав, і завжди на тому стояв.
Я прошу зважити на те, що мені довелося писати в окупованій країні, в країні, яку захопили завойовники, і в зв’язку з цим я хочу подати трохи інформації про себе.
Нам якось туманно було обіцяно, що Норвегія займе визначне і достойне місце у великогерманському світовому товаристві, яке перебуває в процесі становлення. У цю обіцянку всі повірили — хто більше, хто менше, але повірили всі. Я в це повірив — тому й писав так, як писав. Я писав про Норвегію, яка мала посісти те визначне становище поміж германськими країнами Європи. Те, що мені десь у такому тоні доводилося писати про окупаційну владу, чесним і порядним людям було зрозуміло. Я не хотів, щоб на мене впали підозри, та, хоч як парадоксально, а насправді вони таки впали. Вдома у мене весь час товклися офіцери і солдати, ба — навіть уночі, атож, дуже часто навіть уночі, до самого світанку. Часом я мав відчуття, ніби мене оточують наглядачі, цебто люди, що контролюють кожен мій крок і все, що діється в моїй господі. З доволі високих німецьких інстанцій мені вже двічі (якщо не зраджує пам’ять) закидали, що я зробив зовсім мало порівняно з деякими названими поіменно шведами, зауважуючи при цьому, що нейтральна країна — Швеція, а не Норвегія. Виходить, я їх більше не задовольняв. Від мене очікували більшого, ніж отримали. І якщо зважити на те, що за тих обставин, у тих умовах я і далі писав, то стане зрозуміло: мені певною мірою доводилося балансувати — мені, людині з іменем, доводилося балансувати між рідною країною і чужою. Я кажу це не задля того, щоб виправдовуватися або захищатися. У мене загалом немає наміру захищатися. Я буду надавати шановному судові свідчення та інформацію.
40
НС — «Нашунал Самлінґ» («Національна єдність») — норвезька нацистська партія в Норвегії в 1933–1945 рр.