— Ви були біля мосту? Ви щодня туди ходите. Бо вам то подобається. Вам подобається одне, мені — інше.
Їй, певно, хотілося мені відплатити, і я, на жаль, попався на гачок.
— Поки ви тут граєтеся в дитячі забавки, люди, що живуть неподалік від нас у Європі, помирають з голоду. Вам це відомо?
— Я читала про це, — відповіла вона.
— Ви читали про це?
— Так, а що ми можемо вдіяти? От сам ви що робите? Дозвольте мені почути.
Я змушений був промовчати, опустив очі долу і втупився в землю. Хтозна, може, я ворушив губами, аби виправдати бодай одним словом себе і решту винних. Ми всі дуже винні. Нас, винних, —мільйони.
Автобус подає сигнал, вона махає рукою і сідає в нього. Виявляється, жінка не їде в місто, ні, ні, вона вертається назад тією самою дорогою, що й прийшла сюди!
Чи зворушило щось її душу? Ніщо. І навіщо мені було хтозна-чого маніритися на дорозі?
Вона, очевидно, журналістка абощо. Більше я її не зустрічав.
Повінь.
Уже березень. Збігли чудові лютневі дні, а в березні крига в бухті Нергольма почала скресати. Та більше, ніж у бухті, любі мої, крига скресає в людських душах. Ґруннтвіґ[43] має слушність: «Уже видно по нас, дітях світла, що ніч проминула!» Невже ми не помічаємо, що коїться в наших спорохнілих руїнах? Взимку ми досить часто чули про грифів, які зліталися до нашої старої домівки в Європі. Атож. Але хіба ніхто не чув сьогодні вдосвіта сірих гусей? Настає весна.
Мені до рук потрапляє давній календар, що лежить серед купи часописів і книжок. Без жодних зусиль зі свого боку я вийняв його з небуття і заходився гортати, але гортав неуважно. Ось щось про Вернера фон Гейденстама[44]. Гаразд, гортаю далі. Стривай-но, що там було написано про Гейденстама? Вертаюся назад і читаю. Ми були однолітки, народилися в один рік, і обоє вже померли. І хоч лише один із нас подібний до привида на шибениці, та в щасливу пору свого життя ми обидва служили одній богині. Однак ми померли.
Прогорнувши чимало сторінок, я відкладаю календар убік. Далі було написано про Шіллера[45]. Він народився в тому ж році, що й ми, тільки на століття раніше. Його вже немає на світі.
Наполеон[46] стояв поруч із Ґете[47]. Чи вразило це тоді світ? Ні. Вони мали розмову, але в Наполеона було обмаль часу. Після тої розмови він висловився про Ґете схвально: «Що за людина!» І все. Так ніби й не було ніякої зустрічі. Але вони також померли.
Чого б і нам не померти?!
Тацит[48] вважає, що ми, германці, вміємо помирати. І вікінґи в цьому сенсі нас не осоромили. Наші досі молоді знання дають нам зрозуміти, навіщо загалом на світі є смерть: все-таки ми помираємо не для того, щоб померти і перетворитися в щось неживе, ми помираємо, щоб жити, ми помираємо задля життя, ми — часточка якогось плану. Той самий Тацит хвалить нас за те, що ми не прикрашаємо могил. Ми лише прикриваємо їх дерном, щоб притлумити запах. А ще йому до вподоби, що в нас на могилах немає високих пам’ятників. Мовляв, ми цим нехтуємо. Він не брав до уваги нашого трохи непевного занепаду останнім часом.
Повінь і все інше свідчить про весну. Вночі перестали ощадити електроенергію, тож я можу прокинутися, коли хочу, й читати, це просто благословенний дарунок небес. Оскільки я глухий, то не чую ніяких звуків і музики в своїй душі, але в мені від радості нуртує життя, і на думку спадає низка світлих фантазій. Хо-хо! Не варто пристрілювати тетерука, який ще токує. Ми, люди, не повинні так чинити, то гидкі й безглузді вчинки. Я визнаю, що все можливо, але в кожнім разі це не пов’язано з моїм наступним мимовільним спогадом: раз я подався до дзвіниці, чи то пак, мусульманського храму, який був дуже маленький і ледве не валився. Туди зайшов високий рудобородий чоловік, він розстелив долі кілька ганчірок і заходився перекладати з одної на другу камінці. Потім той чоловік став навколішки. Я здогадався, що він молився Богу. Тільки навіщо він перекладав камінці з ганчірки на ганчірку? Я нічого не збагнув, але стримався і не всміхнувся.
Пригадую, як одного разу я стояв біля вівтаря в церкві. То було під час моєї конфірмації. Священик запхнув мені щось до рота, а потім дав пригубити склянку. Довкола стояло багато людей, які на те дивилися, але вони стримались і не всміхнулися.
Навіщо я це згадую тепер? Мені воно ні на що не згодиться, у всьому цьому немає ніякої мудрості. Ці спогади переслідують мене тільки тому, що мою душу переповнює радість. Закомірки пам’яті — ось як це, мабуть, зветься.
Наразі оживає спогад із часів моєї першої еміґрації. Ні, в ньому немає нічого важливого й незвичайного, це просто низка буденних подій, що відбувалися у чужому краю, в одному маленькому містечку в преріях, де подовгу тримається засуха. Там ніколи не текла річка, не було лісу, росли лише невеличкі чагарі. Велося мені там непогано, я обробляв землю в порядних небагатих людей, але тужив за домівкою і часто плакав. Моя господиня поблажливо всміхалася, від неї я навчився слова homesick[49].
Коли я пропрацював у Лавлендів кілька місяців, вони заявили, що не мають чим мені більше платити. Ми знехотя попрощалися, і десь на спаді дня я вирушив у місто. Квапитися мені не було чого, до міста вела не дорога, а скорше стежка, я час од часу сідав на узбіччі і поринав у мрії. Там навіть вода під кригою тече інакше, як удома, бо такої красивої блакитної течії, як у нас, ніде немає. Мене знов здушили сльози.
Я почув на стежці чиюсь ходу. До мене наближалася дівчина. Я впізнав її, то була дочка вдови, що жила по сусідству. Кілька разів удова казала мені, що хотіла б узяти мене на роботу після того, я залишу Лавлендів.
— Привіт, Нуте. Я тебе злякала?
— Ні.
— Я йду в місто, — сказала вона.
Вона несла туди масничку, в якої відпала ручка. Я взявся їй помогти, мені змалку добре відомо, що таке масничка, я навіть міг би насадити на неї ручку, використовуючи для цього свого кишенькового ножа, якби в мене була суха трісочка.
Вона йшла і щебетала, не вмовкаючи ані на мить, і я намагався щось відповідати за допомогою тих кількох слів, що знав англійською. То було просто нестерпно, і мені хотілося, щоб вона провалилася крізь землю.
— Охо-хо, певно, до міста ще далеко?
— Так. Сподіваюся! — сказала бісова дівка й засміялась.
Вона не мала нічого проти того, щоб іти собі й щебетати.
У місті ми зайшли в майстерню до Ларсена. Стало смеркатися.
— Нуте, голубчику, тепер тобі доведеться провести мене додому, — сказала Бриджит.
— Що? — сторопів я.
— Я боюся йти сама поночі, — мовила вона.
Ларсен був данець, він також сказав, що мені треба її провести.
І ми подалися назад. Ставало все темніше й темніше, врешті-решт нам довелося взятися за руки і йти, остерігаючись гілок, що хвиськали в обличчя. Але як приємно було тримати її руку в своїй!
— Ми забули масничку! — раптом крикнув я.
— Нічого, — відповіла Бриджит.
— Нічого?
— Так. Зате я маю тебе!
Навіщо вона це сказала? Напевно, її слова треба було розуміти так, що вона закохалася в мене по самі вуха, не інакше.
Провівши її до порога хати, я хотів тут-таки розвернутися і йти геть, та ба — мені довелося сісти до столу, повечеряти і переночувати. Бриджит повела мене в маленьку комірчину, де стояло ліжко. Уранці мати й дочка умовили мене затриматися на якийсь час і трохи в них попрацювати. Потім я роздивився ферму. Там було два мули й три корови. «Бракує рук», — поскаржилася вдова. Щодо мене, то я не звик працювати самостійно, у Лавлендів живий був господар, що заправляв усією моєю роботою, а тут були самі жінки, які давали тільки найголовніші вказівки. Певна річ, мені не було коли вгору глянути, я саме розчистив великий пагорб і заходився туди возити на мулах гній. І так день крізь день.
43
Миколай Фредерік Северин Ґруннтвіґ (1783–1872) — данський священик, письменник і філософ.
44
Карл Ґустав Вернер фон Гейденстам (1859–1940) — шведський письменник, лауреат Нобелівської премії (1916).
46
Наполеон І Бонапарт (1769–1821) — імператор Франції (1804–1815), полководець і державний діяч. Очевидно, тут ідеться про зустріч Наполеона з Ґете в Ерфурті, де була одна з резиденцій імператора. За словами сучасників, то була зустріч «генія війни та генія поезії».
48
Публій (Гай) Корнелій Тацит (бл. 56 — бл. 117 р. н.е.) — історик і політичний діяч Стародавнього Риму.