Але вдова, мабуть, розуміла, що їй потрібен кращий помічник, тож одного дня сама пішла в місто і повернулася назад із фіном: загалом то був хлопець тямковитий, родом із Естерботтена, — він усе вмів. Молоденька Бриджит, здається, більше не відчувала себе щасливою від того, що вполювала мене, атож, вона вже не дивилася на мене і не брала за руку.
Який же я наївний! Більше ніколи в житті жодна жінка не пошиє мене в дурні.
Робочих рук там ніде не вистачало. Тільки-но я знов опинився в місті, мене зупинив на вулиці якийсь фермер і запропонував працювати в нього. Очевидно, він побачив із мого вбрання і зовнішнього вигляду, що я чужинець. Щодо робочих рук я не помилився, довкола мене утворилася тиснява. Я пішов за чоловіком, він був на підводі, запряженій двома дужими кіньми, і коли ми приїхали до нього додому, він тут же дав мені роботу. Я мав викопати на узліссі невеличку яму, розмір якої він відміряв кроками. То не забрало в мене багато часу, і щойно я закінчив копати, чоловік приніс на плечах маленьку домовинку і опустив її в могилу. Це також тривало недовго, а оскільки я чекав нових розпоряджень, він кивнув мені головою, щоб я засипав яму й прикрив її дерном. Потім він пішов.
Та, Боже ти мій Господи, може ж він ще повернеться? Ні, він був чимось зайнятий у повітці, видно, роботи мав по саму зав’язку.
Від здивування мене аж пересмикнуло, і стало якось не по собі. У землю поховано дитячий труп, і то було все. Ніякої церемонії, ніякого відспівування. Люди, до яких я потрапив, були молоді, але, не знаючи мови, годі було довідатися, до якої церковної общини вони належали.
А загалом я не мав на що нарікати. Там усе було доглянуто — будинок і обійстя, коні й корови, була чудова земля, і жодної дитини. Мої обов’язки були прості, господар сам доїв корів і порав худобу, мені лишалося працювати на полі; ну, а щодо моєї господині, то вона була пухкенька, як пампушка, ще й реготуха. Вона навчила мене багатьох англійських слів, до того ж відвела мені кімнатину з вікном та ліжком. Дивні то були люди, якось вони надумалися зважити мене на безмені, але під вагою мого тіла безмен зірвався з гачка й ударив по голові. Я не розумів, навіщо то їм здалося, але вони пораділи, мов діти: мовляв, он як я в них погладшав. Якщо моїй господині треба було продати в місті масло та пшеницю і щось купити, я, бувало, її туди відвозив.
Коли минула весна, господар вирішив затримати мене надовше, тож я лишився до жнив. Було то, певно, десь 1880-го або 1881-го. Я знайшов там спокій і затишок і став звикати до тих людей. Вони обоє були німецького походження на прізвище Шпеар. Коли я від’їздив, ми міцно потисли одне одному руки.
Потім мене підстеріг інший чоловік, що запропонував мені роботу на цілу зиму — стругати шпали для залізничних колій. Я побоявся прийняти ту пропозицію. Тоді чоловік напосівся, щоб я взяв у нього в оренду його невеличку ферму. Коли я відхилив і цю пропозицію, він захотів продати мені в кредит пару коней і фургон для перевезення вантажів. У нього було стільки всіляких пропозицій, що я ледве від нього відкараскався.
Одного дня мені запропонували в міській крамниці місце посильного. Я на те погодився. Я розносив по місту за вказаними адресами пакети і коробки, а тоді повертався до крамниці. То була найбільша крамниця в тому місті, за прилавками працювало багато людей. Її власника звали Гарт, він був англієць. Ми продавали все на світі — від зеленого мила до шовкової білизни, консервів, наперстків і поштового паперу. Тепер мені довелося вивчити назви всіх наших товарів, і мій словниковий запас значно поповнився. Згодом власник призначив на моє місце посильного іншого чоловіка, а мені дав посаду продавця і поставив за прилавок. Я ходив тепер із накрохмаленими комірцями і в лакованих черевиках, найняв собі в місті кімнату і обідав у готелях. Фермери, з якими я познайомився раніше, не могли надивуватися, як швидко я досяг успіху. Молоденька Бриджит із тієї ферми також заходила до крамниці і бачила, як я змінився, тепер вона, мабуть, до самої смерті шкодуватиме, що знехтувала мною. Хтозна.
Я добре розумів, що їй хотілося, аби я вийшов із нею надвір поговорити, того вона й спитала:
— Любий Нуте, чи не міг би ти бути таким ласкавим і принести мої пакунки?
— З великим задоволенням! — відповів я. Звичайно, я міг би натякнути новому посильному, що є робота, але сказав: «З великим задоволенням!», і то була чудова відповідь. Я сам виніс її пакунки і поклав у фургон, а потім, змахнувши з костюма пилинки, чемно спитав про ферму, її матір і фіна. Так от, фін поїхав, урожай зібрали. Але її мати більше не хотіла надсаджуватися роботою на землі, вона вирішила продати ферму, перебратися до міста, відкрити кондитерську і продавати там шоколад, тістечка та газовану воду. Молоденька Бриджит просто сяяла від радості, вони вже надивилися для своєї кондитерської невеличку занедбану будівлю, цебто повітку, яку можна буде облаштувати під кондитерську.
Аж ось у крамницю заходить мій приятель Патрик, або ж Пат, ірландець, трохи старший за мене, шукач пригод, вірний товариш і славний хлопець. Пат так само, як і я, наймав у місті невеличку кімнатину на горищі, ми з ним часто вели всілякі балачки, обоє тужили за батьківщиною і мріяли повернутися додому, тільки-но заробимо грошей.
Пат, мабуть, у себе на батьківщині будував будинки, і тепер не мав нічого проти того, щоб його називали архітектором. Він обчислив розміри кондитерської до найменшого дюйма і мав намір докласти всіх зусиль, щоб себе не зганьбити. Він придбав дошки та стіл, а в моїй крамниці накупив цвяхів і картону. І потім сумлінно заходився працювати.
У нас із ним було багато спільних справ, бачилися ми щодня, часом у разі потреби виручали одне одного грошима, а ще — обмінювалися книжками. Щоправда, з нашого взаємного обміну книжками виходив пшик, бо я не так добре знав англійську, щоб читати Пейнову «Age of Reason[50]», а він не міг зрозуміти «Марію Ґруббе» Є. П. Якобсена[51], яку я купив у Чикаґо. То були дні молодості, коли нам доводилося спинатися на ноги і тяжко трудитися, але ми ні на мить не забували, що хотіли б поїхати з цієї країни додому, а ще ми плакали на самоті й жаліли один одного.
Подумати лишень, що Бриджит не кинулася ниць на землю і не застогнала з відчаю, як продавали її рідний дім! А там же була вузенька стежина, що вела до лісу, і на деревах у лісі були пташки, яких вона покинула. Окрім того там була весна, квіти, дощ у небі, легіт вітру в житі у літній день — невже Бриджит про все це забула? А ще там був потічок, що так привітно жебонів, збігаючи кудись у долину, тепер і його продано. Боже ти мій милий, Отче пресвятий, струмок — продано! Будинок немовби поринає в роздуми, він розуміє, що сталося, його непофарбована дощана стіна дивиться їй услід. Дівчині годилось би припасти щокою до тієї стіни і ніколи її не покидати.
— Ми не розуміємо тутешніх людей, — каже Пат. — Тому нам тут дуже незатишно. Я працював торік на одній фермі у Вайомінґу. Господар уважно вивчав рекламні плакати і репродукції, які отримував поштою, і одного дня прийшов і сказав: «Я їду!» Тоді зібрав усю родину і поїхав на Флориду. Лишив свою ферму в Вайомінґу і подався на Флориду.
— Атож, Пате, нам не збагнути тутешніх людей. Ми звідси махнемо додому.
— Але Бриджит — мила дівчина, — каже Пат.
— Що ти маєш на увазі? — питаю я.
— Вона мила дівчина. Я нині працюю в неї та її матері. Ти не знаєш Бриджит. Вони лаштуються відкрити кондитерську.
— Он як! — вигукую я.
Але з того дня я трохи засумнівався в Патові та в його бажанні повернутися на батьківщину. Ми далі вели про це довгі розмови. Атож, Пат із таким самим завзяттям говорив, що хоче повернутися додому, в свою Ірин[52], і перебирав у пам’яті всі її приваби й визначні місця. Там на десятки кілометрів простягалися зелені луки, де паслися корови та вівці, а церков і замків було стільки, що ніхто не міг полічити.
Я сидів, слухав і кивав головою: мовляв, у нас також усе це є.
Але Пат, добряче розходившися, заявив, що жодну в світі країну не можна порівняти з Ірин, де через десять чи двадцять графств до самої Атлантики тягнуться довгими рядами гірські пасма. Там є повноводі річки, великі міста і глибокі озера, де плавають пароплави, а ще там відбуваються процесії на чолі з кардиналом.
50
Томас Пейн (1737–1809) — англо-американський письменник, філософ. Тут ідеться про його найвагоміший філософський твір «Ера здорового глузду» (1794).