Дурень набитий.
Це тяглося доти, доки пекар Клейст навчав молоденьку Бриджит свого ремесла, але одного дня він заявив, що вона вже все вміє і сама може пекти тістечка для своєї кондитерської. Отоді все й закінчилося.
Виявилося, цей немолодий, великодушний пекар Клейст із Відня був не якийсь там підступний ловелас, а майстер свого діла, до того ж він пишався своєю старанною ученицею. А ще виявилося, що його не цікавили ті десять доларів, які йому належало брати за науку, навпаки — він навідріз відмовився від них. У нього в місті була власна непогана крамниця, з якої він чудово жив. І тепер, коли збігло чимало тижнів і місяців, пекар Клейст із головою поринув у свої щоденні клопоти, мовби нічого й не було.
Але з Патом сталися великі зміни: він більше не кохав Бриджит. Як то було дивно! О, просто дуже дивно: він більше не кохав Бриджит!
Він — той, що так мордувався, що був уражений у саме серце і ще недавно ладен був за неї померти, — як можна було це розуміти? А дуже просто: йому більше не було до кого і не було до чого її ревнувати, ніщо не ятрило йому душу, його запал вивітрився, його шаленство минулося.
Сердешний Пат, він схуд і змарнів, оскільки не мав часу поїсти, його вахта біля вікна на горищі не давала йому змоги кудись відлучатися, але він за короткий час оговтався, звів голову й випростався. Патові це вдалося.
Ми разом подалися в кондитерську. Пат нічого не казав, нам подали шоколад і тістечка, за що ми заплатили. Патове кохання згасло, натомість він став натякати, що йому повинні заплатити. Мати й дочка страшенно здивувались. Він дуже змінився, таким вони Пата не знали.
Заплатити? Он як. За роботу? Що ж. А може, він перебереться до них жити, в одну з тих кімнатин, які він облаштував нагорі?
Пат похитав головою.
Гаразд, але навіщо він тоді їх там натулив?
— Мені потрібні мої гроші, — заявив Пат. — Я їду в Вайомінґ.
Як же їм не хотілося йому платити! Бриджит, мабуть, пручалася найбільше, вона була так розбещена приятельським ставленням до неї пекаря Клейста, що стала пащекувати.
Я розгнівався на неї, подумаєш, грамотійка! Тепер походжає собі по місту в модних сукенках, а тоді, як продавали батьківську хату, навіть не засмутилася. Ні, недобра вона людина.
— Якось я проходив повз Ларсенову майстерню, — сказав я. — Твоя масничка досі там стоїть.
— Що-що?
— Твоя масничка. Ти її не забрала.
— Мені вже ніколи... моя масничка... мені вона не знадобиться... можеш її забрати, Нуте. Ха-ха-ха.
— Ти ж мені щось даси за те, що я сходжу по неї? — спитав я.
— Цить, Бриджит, — мовила мати.
— Мені за роботу належить 240 доларів, — заявив Пат.
Мати й дочка сплеснули руками. Ми довідаємося, скільки платять за таку роботу, сказали вони, але присоромили Пата. О, вони знали, що казати, бо на все те піде купа часу, а йому потрібні були гроші. Зрештою він таки згодився на половину суми, аби тільки отримати гроші на руки.
— Шахрайки! — сказав Пат.
Я принаймні був дуже задоволений тим, що він позбувся Бриджит, і ми знов заходилися обговорювати своє майбутнє. Наближалася весна, і нас тягло вернутися додому. Щодо мене, то я мав намір звільнитися з крамниці, я жив тут третій рік, але платня була така мізерна, що ні на що не вистачало. Тепер я надумав податися на захід, у прерії, там мене будуть годувати, і я не витрачатиму ні гроша.
— З цього також нічого доброго не вийде, — сказав Пат. — Я поїду в Вайомінґ.
— А що ти там робитимеш?
— Там і побачу. Я можу продати ферму, ти ж знаєш.
— Яку ферму?
— Ту, де я працював.
— Як це продати? Хіба то твоя ферма?
— Ага, адже господар її покинув і виїхав до Флориди.
Я ошелешено дивився на нього і думав: «То через те вона тепер твоя? Пате, Пате, який же ти дивак, літаєш десь у небесах, і тепер ось знов збиваєш мене з пантелику!»
— Я неодмінно її продам, — сказав він.
— То ти, мабуть, маєш на це право, — зауважив я. — Тобі ж господарі не заплатили.
— Атож, — ухопився Пат за мої слова.
— Все зрозуміло. Ти трудився там з ранку до ночі й дідька лисого за те отримав.
— Так, — сказав Пат.
Я кивнув головою — мовляв, для мене це очевидно.
— До того ж ти там так довго працював, може, й більше року...
— Півтора року, — вточнив Пат.
— Ну от. Виходить, немає жодної перешкоди, я радий, що ти мені це розповів. Не забудь дати мені свою адресу, перш ніж поїдеш.
Коли Пат поїхав, мені в місті стало ще незатишніше. Він був незамінний товариш, і мені його бракувало. Я кілька разів йому писав, але відповіді не отримав. Може, в нього не було часу, а може, збирався від’їздити додому. Наприкінці мого перебування в місті добродій Гарт запропонував мені пристойну надбавку, якщо я захочу лишитися. Але то було запізно. Я подався на ферму Делрамплів у Долину Червоної Річки і пробув там до кінця жнив.
Здається, сьогодні минає три роки, як мене заарештували. Ось я й сиджу.
Це ніяк не вплинуло на мене, моя хата скраю. Все сталося несподівано, і я не хочу більше про це говорити. Я навчився мовчати.
Ми всі прямуємо в країну, до якої кожен потрапить у свій час. Ми туди не поспішаємо, збираючи дорогою всі несподіванки. То лише дурні нарікають на Всевишнього і називають ті несподіванки гучними словами, вони куди витриваліші за нас і їх не можна уникнути. О, любі мої, які вони витривалі й неминучі.
Довгий час у нас по-літньому тепло, до 23 градусів у затінку. Зненацька все змінилося, і небо стало прозоре, як шкло, і застигле. Уже ніч, та я виходжу надвір подивитися, як там. Сьогодні повня, але місяця немає. Чого це так? Всюди тихо, ніде ані комарика. За дві години я знов виходжу надвір і бачу краєчок місяця над верхів’ям дерев.
Мабуть, у цьому немає нічого незвичайного, зовсім ні, але мене все-таки щось бентежить. От якби я дві години тому стояв на високому горбі, то побачив би, як із моря виповзає місяць, схожий на мокру позолочену медузу.
О, який я став дурний через свої обмежені розумові здібності!
Певна річ, я маю склероз, але це також не впливає на мене, моя хата скраю. Коли мене заносить, я називаю свою недугу подагрою. Уже більше року, як я закинув ціпок. Навіщо мені ціпок? То просто було моє дивацтво, схоже на те, коли носять капелюха набакир абощо. Хіба я спирався на ціпок? Ні. Він був для мене товаришем, не більше. Коли ми падали, то завжди опинялися далеко один від одного в снігу.
Чого іще можна очікувати від товаришів?!
Але, звичайно, моя подагра страшенно мені дошкуляє. Я нічого не чую. Атож. Але те, що нічого не бачу, гірше. Я більше не можу читати газет, жоднісінької сторіночки. Ось так. Утім, я й тут передаю куті меду, я непогано читаю, коли газету освітлює ясне сонячне проміння.
У нас у Нурлані тих, хто погано бачив, але міг розрізняти дорогу, називали ходячозорими. Коли об’явилася Марен Марія Х’єллсен, вона ще була ходячозора, хоча ходила з ціпком і була дуже немічна. Марен Марія була загадкова особа, ніхто нічого достеменно про неї не знав, але подейкували, що колись вона була красуня, батько її був капітан чи щось таке, але це лише здогадки, сама вона нічого не розповідала. Усі вважали, що вона походить зі знатного роду, оскільки прізвище мала Х’єллсен, і нікого з таким прізвищем у наших краях не було. Мандрувала вона з хутора на хутір із єдиною метою: випросити жувального тютюну, щоб угамувати зубний біль. Замолоду Марен Марія так звикла до тютюну, що не могла без нього обійтися, жувала його, як матрос. А яка ж вона була бридка й безсоромна! Хоч мала напрочуд красиві, як у панночки, руки. Я дивився на ті руки з подивом: шкіра пожовтіла, а самі такі тендітні й ніжні, не звиклі до роботи, весь час брудні, але настільки красиві, що погляду не відвести.
Урешті-решт Марен Марію помістили в тутешній притулок для бідних, тоді їй було, либонь, сімдесят чи вісімдесят років. Окрім того, вона й далі снувала між хуторами своїми звичними маршрутами без повожатого, вона до смерті лишалася ходячозорою.