Выбрать главу

Як не секрет і те, що німецький нацизм, маючи свої національні корені в економічній та політичній упослідженості постверсальської Німеччини, теж постав як свого роду альтернатива більшовизмові. А оглушливий розмах націонал-патріотичних закликів у сурядді з розбудовою мілітарної потуги вселяв упевненість, що це таки реальний і, можливо, навіть незборимий протибільшовицький вал.

Після «явлення» народам цих двох альтернатив начебто й потреби вже не було задумуватись, зіставляти й приглядатись, щоб побачити, що вони ж «близнята-браття» з перворідним російським більшовизмом, покликані до життя (як вважає німецький мислитель Рудольф Штайнер), власне, «вакуумом» справжніх альтернативних — до панівної ідеологічної розгубленості — ідей, зокрема, в Росії 1917 року й Німеччині 1933-го! Щоб побачити те, що Володимир Винниченко занотував у щоденнику 1926 року, коли уяснив собі, як «з большевицького червоного яйця на очах вилуплюється фашизм» (дарма що сам ще не раз смикався політично, страхаючись постілюзорної духовної пустоти...). А те, що італійський фашизм, як політичний рух, багато в чому спирався на ленінські взірці, попервах і не приховувалося його проводирями: сам Беніто Муссоліні неодноразово покликався на Леніна, на його тактику й стратегію, тільки що вектор він, Муссоліні, змінив із замасковано-імперського (під покровом «всемирной социалистической революции» в інтересах пролетаріату) на неприховано-імперський (Велика Римська імперія стародавнього світу як прообраз новітньої Великої Італії — в інтересах своєї нації). Слушно-бо зазначав один сучасник, що «фашизм, по суті, являв собою творчо видозмінений марксизм, який мав відповідати конкретним проблемам економічно відсталої нації».

Так само й німецький націонал-соціалізм багато що завдячував більшовицьким засадам та гаслам («Програма гітлеризму несе різку печать большевизму», — зазначав під свіжим враженням К. Каневський у дописі з Берліна до празької газети «Українська справа», 20 лютого 1934 р.). Адольф Гітлер тільки замінив ідею верховенства класу (звісно, фальсифіковану) на ідею (не прикриту ніякою маскологією) верховенства своєї нації і раси. Між іншим, після однієї невдалої спроби нацистів захопити владу в Німеччині Олександр Керенський (голова тимчасового уряду Росії, котрий на практиці зіткнувся з ленінсько-троцкістським більшовизмом) так писав 1930 року про поведінку Гітлера на верховному суді в Ляйпциґу: він, «дослівно повторюючи формулу Леніна, заявив: демократична машина управління — це тільки засіб досягнення будь-яких цілей» — засіб, яким Гітлер успішно й скористався у виборах 1933 року. А «р-р-революційної» тріскотняви не бракувало ні там, ні там: «Ми — революція на марші, та сама революція ХХ сторіччя, яка повалить основи сучасного суспільства і докорінно змінить загальний образ світу» (слова Ґреґора Штрассера, одного з нацистських керівників у 1929 р.). Чи ж не суголосно з до болю знайомим мотивом — «до основанья, а затем...»? Отож і доходив висновку австрійський письменник Йозеф Рот, проаналізувавши діла й слова одних і других, що «німецькі комуністи — саме німецькі — власне, те саме, що й націонал-соціалісти» (лист від 16 січня 1934 р.).

З бігом часу прояснялося й те, що протистояння цих двох таборів, коли «один вірив у диявола раси, а другий — у диявола класу» (за висловом польського публіциста Януша Ковалевського) насправді було протистоянням двох хижаків, кожен з яких прагнув запанувати над світом. А в дорозі до цієї мети вони з тактичних міркувань ще й як могли порозуміватись і співпрацювати (а то й захоплюватись своєю духовною взаємоблизькістю, як то траплялося з декотрими більшовицькими проводирями 20-х років: «Люди, що помирають в ім’я фашизму, мені незрівнянно симпатичніші за тих, які воюють лише за недоторканність свого чиновницького поста» — К. Радек у промові на сесії бюро Комінтерну 13 серпня 1923 року; або ж Н. Бухарін у промові на ХІІ з’їзді РКП(б) у тому ж році, коли він вказував на однаковість політичних методів у більшовиків і націонал-соціалістів та фашистів).

У цьому міжхижацькому порозумінні пакт про ненапад між СССР і Німеччиною 1939 року лише збігом обставин виявився найяскравішою ланкою, бо ж військова співпраця обох сторін тривала і в часи ваймарської республіки в Німеччині, і в часи гітлерівського «третього райху», бо ж СССР в один (слава Богу, не історичний!) момент не проти був пристати четвертою стороною до так званого «пакту трьох» — Німеччини, Італії та Японії: угода ця в разі її реалізації обернулася б для людства незмірно більшою трагедією, аніж уся Друга світова війна!.. (Ідеться про «троїстий союз», укладений у вересні 1940 року, яким визначалося панівний статус трьох держав в Європі та Східній Азії. 26 листопада 1940 року німецький посол у Москві Фрідріх фон Шуленбурґ у секретному донесенні в Берлін — текст його опубліковано, зокрема, в книжці Івана Коляски «Partners in Tyranny», (Торонто, 1990) — виклав меморандум В.М. Молотова про згоду СССР приєднатися до «пакту трьох» за умови поступок геополітичним інтересам СССР на терені Фінляндії, південного Чорномор’я з протоками включно, Ірану та Сахаліну. Гітлер ніяк не відповів на совєтський меморандум, але скористався вміщеною в ньому інформацією, щоб оперативно поширити «пакт трьох» на Балкани).

З цих самих тактичних (властиво, тактично-маскувальних) міркувань — коли припекло — більшовицька Москва абсорбувала під одне поняття «фашизм» (зрештою, не найтоталітарніший з тоталітарних режимів) усі різновиди тоталітаризмів у країнах-союзниках райху, аби не виникало в когось там ніяких двозначних асоціацій між соціалізмом німецько-нацистським і російсько-більшовицьким. Хоча нам, дітям «збільшовиченої ери», здається, і не треба було аж такої мудрості, щоб прозріти, де саме який «ізм» і чим він пахне — більше бракувало мужності бодай самому собі зізнатись у власному прозрінні. Але дехто наважувався, нехай і в добу вже підтоптаного ґулаґівського соціалізму (приміром, Микола Лукаш в одному епіграматичному зблиску під назвою «Увага: акценти»:

Він високо в ціні стоїть Але по правді менше стоїть: Проходить як фашистоїд А сам по суті — фашистоїд. (Як то мовиться — обоє рябоє.)

А от їм, усіляким закордонцям, заглиблюватись у ці тонкощі не дуже й випадало у завихреному ХХ сторіччі, та ще й коли все так маршово й масово простувало наче вгору. Тож і не було великим дивом, що, відсахуючись від «диявола класу», торжество якого відбилося в афоризмі «комунари — комунізм, кому — нари, кому — низ», потойбіч цих «нар» удосталь знаходилось охочих пристати до «диявола раси» — як і охочих помінятись дияволами в протилежному напрямку, тим паче, що «загірна комуна», коли вона за горою, та ще й за обрієм, може, й справді найпринадніша. І не вельми придивлялися одні й другі, чи не закорінені обидва ці дияволи в тому самому безальтернативному баговинні. Як і не звертали уваги на те, що відмінні в протиставних таборах були тільки числа, вивіски й кольори — кольори навіть не дуже, — а стрункі вимарші на переможну прю були вправні пообабіч («мільйонні лави переможуть всіх» — як співалось в італійській соціалістичній, а опісля вже комуністичній пісні «Бандьєра роса» — «Червоний стяг», 1936 декадного року заліченій до масиву українських народних пісень по цей бік барикад, — хоч, можливо, по той бік співалося так само впевнено?).

Що ж, люди (само)засліплювались однаково за всіх тоталітарних режимів, тільки просвітлювались опісля неоднаково. І явище колаборантства було не менш масовим за кожного з них, а надто ще в окупованих країнах (хіба що в Норвегії менше було об’єктивних спонук до цього, ніж, скажімо, в Україні). Це колаборантство сприяло появі мільйонних фізичних жертв панівних режимів і породжувало духовно-моральне каліцтво його прислужників, особливо тих, хто виживав і збагачувався ціною сервілізму, та ще й коштом потоплених ближніх.