Мені на згадку спадає Енґстремів[5] малюнок п’ятдесятирічної давнини: стареньке подружжя сидить у саду на лавці й похропує. Осінь. У нього довга борода. Руками він стискає ціпок.
Вони беззвучно ворушать губами, мовби говорять:
— Я пригадую дівчину, яку звали Емілія.
— Любий, то ж була я.
— Ти ба, то була ти.
Б’єрнсон[6] усвідомлював свою недовговічність: її забере час! Що тоді казати всім нам? Щодо мене особисто, то я сиджу й пишу, цебто занотовую дещо про спалену дерев’яну віллу і розмірковую над цим. Біля найближчого хутора бігає туди-сюди мале собача, я бачу, що воно дзявкає на мене, але то мені не заважає. Я спокійний, моя душа чиста і моє сумління незалежне. Я отримую листи із запевненнями, що мене будуть читати в усі часи, норвезькі націоналісти також мене хвалять. Нехай буде так, як хочуть ці добродії. Але ж довговічних речей обмаль, час забере їх, час забере все і всіх. Я втрачу трохи своєї світової слави, не матиму портрета, погруддя, ну й, звичайно ж, навряд чи коли-небудь постане мій монумент, де я сидітиму верхи на коні.
Однак є ще дещо й гірше — про це навіть не хочеться говорити. Мені думалося, що я ладнаю з дітьми. Адже вони іноді приходили до мене з книжечками, і я ставив на них свій автограф, потім вони кланялися й дякували, і нам гарно було разом. Тепер, як правило, мною лякають дітей.
Нехай і тут буде так, як є. За сотню років, а може, й менше імена цих дітей забудуть водночас із моїм іменем.
Ума не доберу, ким то треба бути, щоб купити книжку Топсе і принести її з собою в лікарню. Я мізкував над цим кілька днів. А тепер приходжу взяти ту книжку знов, а її немає.
Зникла.
Хто її взяв? Питати про те даремно, мені не дадуть відповіді, найімовірніше відрубають: «Не знаю!» Я хотів би гарненько роздивитися книжку, сторінку за сторінкою, може, там є якісь помітки, мені шкода, що я не зробив того відразу, а тепер уже запізно. То був напрочуд новенький примірник, хоч куплений, очевидно, п’ятдесят чи сто років тому, — всі ці дати від мене далеко, а я не маю чого погортати.
Я зустрічав родину Топсе в Парижі, коли був ще доволі молодий, щоправда, лише дружину й дітей юного віку, самого Топсе вже не було на світі. Чудова, приємна родина, де діти мали всілякі зацікавлення: одна донька грала на скрипці, друга, здається, вивчала мистецтво, мене то все тоді не обходило.
Але все-таки хто ж той пацієнт, що одного дня приніс до ґримстадської лікарні книжку Топсе? Поки я б’ю байдики та ледарюю, то сам перед собою розігрую комедію, начебто мені конче треба розгадати цю таємницю, насправді вона мене аніскільки не цікавить. Згодом я собі навіть заявив: «Не пори дурниць, це гірше за кросворд і пасьянс, хоч ти гадаєш, що я цього не знаю!»
Потім я іду в палату попрати дещо з білизни, аби зробити щось корисне. Тут немає гарячої води, але в мене є з собою мило, і я не розгублююся, оскільки багато чого навчився замолоду в преріях, де також не було гарячої води.
Раптом хтось стукає в двері. Я напівроздягнений, але гукаю «зайдіть». На порозі постає пані, власне, молода дівчина. У мене вихоплюється: «О Господи!» Адже я не лише без сорочки, а навіть без своїх вставних зубів.
Дівчина ворушить губами. Вона бліда й збентежена.
— Я не чую, панно.
Вона пише на папері: «Вибачте, що я взяла у вас цю книжку».
— Яку книжку? Топсе? Це не моя книжка.
— Я взяла цю книжку вчора з вашого столу.
— Он як! Я знайшов її в шафі в коридорі. Це данська книжка.
— Так. Блискуча! — написала вона. — Я не знала, що був іще один Топсе.
Тим часом я встигаю опорядити себе як належить.
Дівчина пише: «Але я справді маю попросити у вас вибачення! Я і вчора кілька разів стукала в двері, слово честі. А тоді зайшла всередину».
Я розгублено кажу:
— Ви, певно, данка.
Вона хитає головою і пише своє ім’я.
Вона розповідає, що живе на узбережжі, де стоять літні будиночки. Вона й мати. Вони живуть там щороку. У них усього-навсього хатинка на острові. На жаль, їм уже пора їхати.
— Чого ви ходите з ручкою й папером? Ви щось нотуєте в книжках?
Вона зашарілася й написала: «Я знала, що ви не чуєте».
— Не хочете сісти, панно?
Вона пише й пише, у неї гарні руки, красиві нігті, на пальцях лівої руки — два перстені. Її обличчя нічим не підмальоване. Вона молода і безпосередня, я ледве не сказав «невинна».
Я помаленьку включаюся в розмову:
— Ви таки застали мене в кумедному вигляді! Що ви тільки подумали! Бачте, мені часом доводиться дещо прати, я міг би відсилати білизну додому, але на те йде сила часу. Ось лише сьогодні я отримав з дому черевики, а домагався цього бозна-скільки.
— Як мені вас жаль!
— Ні, ні, я над цим сміюся. Таке моє нове становище.
— Це схоже на Вас! Буває, ми всією родиною лягаємо від реготу, коли вичитуємо у ваших книжках щось веселе! А буває...
— У вас велика родина?
— У мене ще є сестра, але вона заміжня й має свою родину. Тож лишилися батько, мати і я.
— Ваш батько разом із вами на острові?
— Ні. Цього року ні. Його заарештовано.
Западає мовчання.
— З вашого боку дуже мило зайти до мене.
— Ні. Ми добре розуміли, що вам цього не хотілося б. Але ж ми маємо їхати, тож мене й відрядили сюди. Від цілої родини. Ха-ха, — засміялась вона потім.
— Та ні, це було мило з вашого боку. Звичайно, мені не хочеться, щоб до мене приходили, але це тільки так, загалом. Знаєте, я глухий, і ні в кого не вистачає терпцю на розмови зі мною, тому я навіть розучився говорити.
— Цікаво, чи ви повністю глухий. Можна, я перевірю?
Вона повільно й тихо стала говорити в моє ліве вухо, сказала щось зовсім незначне, а тоді звела на мене запитливий погляд.
— Ага, — кажу я й киваю головою.
— Ви справді чули?
— Так, здається, кожне слово. Звідки вам було знати, що ліве вухо краще чує?
— Бо ви повертаєтеся лівим боком, коли слухаєте. Я це помітила.
Ми розмовляли і більше не писали. Я похвалив її неабияку спостережливість, і вона розказала, що недавно стала медсестрою. Я подякував їй за те, що вона мене перевідала, я навіть поблагословив її.
— Я розкажу батькам! — мовила дівчина.
Вона порпається в своїй сумці, щось знаходить і простягає мені.
— Від мами, — сказала вона, — це вовна, щоб було чим церувати. Я вчора побачила тут шкарпетку, яку ви почали церувати, в ній стриміла голка, вона лежала он там на ліжку...
— Справді?
— Атож. Та ви все-таки не ображайтеся, — правила вона далі, — дуже вас прошу! Я не маю звички підглядати й винюхувати...
— Ну, що ви, дитинко.
— Я так не роблю. Але я помітила, що ви церували вовняну шкарпетку простою ниткою.
— Ну... я в цьому невіглас.
— Але ви, мабуть, не маєте... мама подумала, що, може, у вас немає вовняних ниток.
— Є, але вони мені вилетіли з голови. Я дістану їх скільки завгодно.
— Де? Ви тепер їх не купите.
Я піддаюся чарам юної істоти, вона мене заганяє в кут, і мені доводиться казати:
— Подякуйте від мене вашій матері. Але це надто люб’язно з її боку. В наші часи така вовна — просто розкіш.
Так ми собі гомонимо, і в нас усе виходить. Хоч їй буває незручно, бо доводиться нахилятися впритул до мого вуха. Дівчина каже, яка вона рада, що побачила мене сьогодні, оскільки завтра вони їдуть. Я дякую їй за те, що вона при — йшла, і дуже шкодую, що вона їде.
— Справді? — питає вона. — Я й про це розкажу батькам!
Коли вона пішла, я знов поринув у свої роздуми. Благословенна зустріч! Після неї добре чути тишу. Ондечки на столі лежить книжка Топсе, історія якої досі нез’ясована, але я більше не переймаюся тим, щоб знати, кому вона колись належала. Немає нічого важливішого за подих живого життя.
6
Б’єрнстьєрне Мартінус Б’єрнсон (1832–1910) — норвезький письменник, лауреат Нобелівської премії (1903), автор національного норвезького гімну (1859).