2 вересня. У мою кімнату заходить поліціант і каже без усяких передмов:
— Вас переселяють.
— Он як. І куди ж?
— До Ланнвіка.
Присутня при цьому старша медсестра підтверджує його слова про Ланнвік.
Я перепитую:
— А куди саме в Ланнвік?
Відповіді не отримую, але медсестра пояснює, що зараз лікарня прийматиме хворих на поліомієліт, і моя палата буде зайнята.
Я дякую їй за підтримку і за всі ті книжки, які вона давала мені читати. Потім збираю валізу й виходжу до водія.
Я більше не допитуюся, де саме я буду в Ланнвіку, мені однаково, куди їхати; ми звертаємо в невеличку вуличку, і там, на повороті, де стоїть великий білий будинок, я читаю: БУДИНОК ДЛЯ СТАРИХ.
Ага, то он чого старша медсестра і той поліціант не хотіли всього казати, їм не хотілося лякати мене будинком для старих. Але саме будинок для старих мені й підходить, тож їхня турботливість викликає в мене усмішку. Щоб приховати хвилювання, я не кваплюся виходити з машини. Нехай це навіть манірно. Насправді я трохи збентежений тим, що побачив аж стільки старих людей в одному місці.
Я знайомлюся із директрисою, отримую кімнату на другому поверсі і на прощання махаю рукою в бік поліційного автомобіля. Сьогодні неділя й надворі сонячно, тож біля сходів дуже людно. Я розчиняюся в юрбі, до мене ніхто не забалакує, та з того й не було б ніякого пуття, їхній новий товариш — глушко глушком.
І тут, у будинку для старих, минають мої подальші дні. Я нічого особливого не роблю, все йде своїм ходом. Пригоди? Сильні потрясіння? Жоднісіньких. Якщо не вважати, що я набираюся життєвого досвіду, читаючи про додаткові кольори у Ґетевому[7] «Вченні про колір», і нічогісінько там не розумію.
Але я вдячний поліції за те, що потрапив сюди, саме про таке місце я і мріяв. Тут я ходжу на довгі прогулянки, ніхто мене в цьому не обмежує, я їм, сплю і читаю. А ще трохи пишу, однак не буду про це згадувати, щоб нікого не роздратувати.
Будинок для старих займає чималу територію завбільшки з велике поселення. Є тут муніципалітет, різні контори й невеличка громадська бібліотека, щодня працюють пошта, телефон, радіо, тож сюди у своїх справах приходить багато людей, а поза цим центром — ціла країна. Найголовніша установа, звичайно, казначейство, а у відділі соціального забезпечення сидять дві молоденькі дівчини й щось пишуть — дві красуні посеред цього неймовірного світу вісімдесяти-дев’яностолітніх старих людей.
Мені не дозволено читати газет, та я читав їх крадькома. У лікарні таке читання давалося мені складно, але коли я отримував із дому випрану білизну, то знаходив між нею окремий пакет, напханий різними газетами, і таким чином я трохи дізнавався про те, що відбувалося, і саме так уперше довідався про злочини німців у нашій країні. Новини, переслані мені з дому між випраною білизною, лишали немалі прогалини в моїх знаннях, але цілковитим невігласом я не був.
У будинку для старих мені стало простіше, бо на кухні я весь час можу читати «Ґримстадсбладет», а це неабияка допомога. Загалом тут у всьому легше, пані директриса виявляє розуміння і добрий гумор, вона завідує цим будинком уже двадцять три роки, і попри те, що лише вполовині молодша за декого з нас, регулярно розносить нам, своїм підопічним, пайки з шоколадом, цукерками й печивом. Єдине, чого вона не домоглася для мене, то це прихильності бібліотекаря. З цим у неї нічого не виходить. Бібліотекар навчається в семінарії і вчителює, у нього немає бажання видавати мені будь-які книжки з громадської бібліотеки.
Хоча, здається, деякі з них написав я. Не знаю.
Коли я вирушаю на свої довгі піші прогулянки, то ніхто мені ними не дорікає. Мені треба ходити задля того, щоб нагуляти нічний сон, на який я заслуговую. Сон кращий за їжу, — це над усяке порівняння. Ох, хіба то сон, як сниться, ніби сидиш і напихаєш шлунок їжею, — хто в таке повірить? Сон — це коли сниться несусвітне божевілля, ніби ти знаходиш у кишені гроші, яких ніколи не губив, але які затято шукав. Сон — це коли сниться, ніби ти врешті-решт вириваєшся від якогось дужого моряка, котрого мало не вбив, а він у відповідь щипає тебе садовими ножицями. Атож, сон — це надзвичайне плетиво вигадки, реальності й дива.
Але, мабуть, через те так часто і сниться їжа.
Я не маю аніякого режиму дня, тільки-но собі надумаюся, так беру ціпок і йду. Не в моєму звичаї користуватися ціпком для статечності, я беру його з собою, як хтось інший собаку, не більше. Багато хто називає мій ціпок тростиною. «Може, принести вашу тростину?» — питали мене колись у готелях. Та мені здається, для нього ця назва надто вишукана, тож я завжди свій ціпок називаю ціпком. Він трохи зігнутої форми і з ґумовим наконечником, але, на жаль, у самім низу, де є тріщина, його перев’язано поганенькою сталевою дротиною. До того ж на ньому є ціла метрична система, що в разі потреби дає мені змогу обходитися без сторонньої допомоги.
Я вітаюся з дітьми, яких зустрічаю дорогою, деякі хлопчаки, напевно, чули про те, що я глухий, і тепер задля розваги підбігають до мене впритул і щось зикають. З дорослими я також вітаюся, якщо помічаю, що вони налаштовані доброзичливо, але коли вони невдоволено відвертаються, я байдужки проходжу повз них. А вітаюсь я охоче, що є, то є, — вельми охоче. Мене навчили цього в дитинстві, тоді мені казали, що вітатися — то ознака вихованості, і цієї науки я не забувся й досі.
Одного погожого ранку, блукаючи вулицями Праги, я надибав тютюнову крамничку. Коли зайшов до неї, побачив там ченця: продавщиця саме подала йому монету, він їй подякував і намірявся піти. Сцена була досить незвична для моєї норвезької душі, я похапцем додав до тієї монети ще одну. Чернець сторопів і почав щось казати, він звів руки догори; я забувся, чого сюди зайшов, і, нічого не купивши, кинувся надвір і подався вулицею геть. Потім я сновигав містом, тішився людьми і білим світом, я вітався з усіма, кого зустрічав, і люди відповідали мені усмішками й також віталися, мене ніхто не зупиняв, усе було чудово. Хтозна, що думали перехожі, що думала вулиця, мабуть, гадали, що для нормальної людини негоже в таку рань вискакувати з пивниці. Та що мені до того! Я такий, як є, і Прага — чудове місто.
Колись, давно-предавно — а я дуже старий і все то відбувалося багато років тому — я читав про випадок, що стався із Сократом. Він ішов зі своїм приятелем вулицею, і Сократ вітався з усіма, кого вони здибували. «Він не відповів!»– обурено вигукнув приятель. Сократ усміхнувся і сказав: «Мені не зашкодить, що я за нього чемніший».
Нараз на мене наринуло стільки всього, що я міг би знайти собі оправдання, але я змовчу про те. Хіба я не міг би згадати давніх норвежців, які віталися, простягаючи одне одному праву руку, аби показати, що в них немає зброї. А якось в Осло було так, що я їхав у ліфті разом із японським міністром, ми обоє виявилися однаково чемні, й ніхто з нас не хотів виходити перший. А ще мені не випадає шкодувати про те, як у Версалі я підхопився й уважив місце пані, що зайшла до трамваю. Потім, певна річ, посхоплювалися й усі чоловіки, але я був перший. То була вродлива літня пані з удовиним серпанком на голові й у перловому намисті на шиї, можливо, справдешня ґерцогиня, вона годилася б мені в матері. Але в кожному разі я дав тим добродіям, тим французьким чоловікам урок чемності, якого вони не забудуть: я був перший.
Еге ж, так було за часів тієї молодості, яка тепер нікого більше не цікавить, тож немає сенсу про це говорити. Але, наскільки я пригадую, навіть у Нурлані, в Сальтенському повіті, ми, заходячи в хату, смиренно запихали шапку під ліву пахву й віталися: «Мир у вашу оселю!», тим же, хто не полишав своєї роботи, казали: «Бог на поміч», а вже, як виходили надвір, то прощалися «Бувайте здорові!»
Отак ми віталися.
Сьогодні, 22 вересня, мене знову викликає судовий слідчий.
7
Йоганн Вольфґанґ Ґете (1749–1832) — німецький письменник, філософ, природознавець, громадський діяч.