Це відбувається раненько вранці, трохи зарано для мене й усіх пожильців будинку для старих. Мене могли б і попередити, але не попередили, навіщо ж тоді телефон? Йдеться не про поліціанта, той, звичайно, скочив собі в авто й поїхав, а от в’язень має іти слідом за ним у чому був. Мені хотілося б мати змогу вдягтися як належить на зустрічі з судовим слідчим. Навіть у царській Росії в’язням давали можливість оговтуватися. Тут було не так.
Я промимрив слова вибачення, і старенький добродушний судовий слідчий пробачив мені. Загалом він хотів од мене небагато: сьогодні закінчувався мій термін перебування під слідством, і тепер ми мали подовжити його до 23 листопада. Усе було з’ясовано, занотовано й уточнено за допомогою всіляких запитань, які слідчий ставив мені в письмовій формі, щоб дарма не напружувати мої глухі вуха. Я мало-помалу на все дав відповіді і підтвердив свої попередні свідчення: мовляв, я відповідаю за свої вчинки.
Коли ми закінчили, мене відвезли назад, і я вдягнувся як належить.
Гаразд — іще два місяці, це для мене нічогісінько не міняє. Власне кажучи, я не належу до пожильців будинку для старих, я — сторонній, але тутешні старенькі люди зі мною такі привітні, що я того не помічаю. Вони опинилися тут із доброї волі, бо це найпідходящіше місце, щоб доживати віку, зате мене доправила сюди поліція, і я тут — примусово. У них також, звісно, можуть бути свої проблеми, в одних болить спина, в інших відмовляють ноги, та їм усе-таки далеко до мене, оскільки я майже повністю втратив те відчуття, через яке не здатен нормально висловлюватися. Це не якийсь там дріб’язковий дефект, і зі мною таке часто буває: от, скажімо, я можу у відчаї згадувати якесь потрібне мені слово, і для того, щоб його згадати, мені доводиться казати будь-що, аби тільки щось вимовити. Не мені одному дошкуляє ця тяжка недуга, вона, до речі, відома здавна під красивою назвою афазія, великий англієць Свіфт[8] страждав від неї більше, ніж я.
Та нічого скиглити, у кожного свої недуги. Тим паче тут, у будинку для старих, ми вільно собі ходимо, де заманеться, розминаємо ноги й поглядаємо одне на одного. Нас тут повен будинок, п’ятнадцять чи двадцять осіб обох статей, кілька лежачих. Час од часу хтось із нас помирає, це неминуче, але ті, що лишаються живі, не надто цим переймаються. Ми проводжаємо поглядом білу домовину, та після того, як фургон із нею від’їжджає, знов повертаємося до своїх буденних клопотів.
До речі, невже тепер мода на білі домовини? Не знаю, як правильніше, та коли я був дитиною, домовини були чорні, у білих ховали тільки малих дітей. Але ж і мода, і звичай усюди різні: тут он на знак жалоби по небіжчику на цілий день трохи спускають прапор, а в Нурлані його підіймають на верхівку флагштока відразу ж, тільки-но труну опускають у землю, і він уже так і висить там.
Вочевидь, обидва звичаї однаково хороші.
Одного дня, коли я прогулююся надворі, занотовуючи собі дещо в записник, мене наздоганяє якийсь чоловік. То було трохи дивно, бо я зайшов на глуху лісову дорогу, далеко від шляху, і думав, що від усіх сховався.
Чоловік ледь-ледь усміхнувся і пішов руч об руч зі мною. Мені це не сподобалось, і я повернувся, щоб іти назад. Ніщо не допомогло.
— Я не чую, — сказав я.
Він кивнув головою і раптом напрочуд виразно випалив мені:
— Я знаю, що ви за один!
Я злегка сахнувся, усміхаючись на його несміливу спробу пожартувати, й сказав:
— Я хочу ходити сам.
Чоловік не відчепився від мене, він став розводити теревені, і до мене долинало то одне, то друге слово.
Він не скидався на якогось халамидника, але викликав у мене роздратування, мені кортіло просто розвернутися й піти собі, я вдав, ніби читаю свої записи, і його персона не цікавить мене. Аж тут я почув, що він вигукнув так, як вигукували справдешні уродженці Сальтенського повіту: «Глядіть, щоб не пошкодували!»
Ці простенькі слова зачепили мене за живе, серце відгукнулося на них.
— Ви з Нурлана? — спитав я.
— О так, — відповів він. — Але ви не знаєте мене.
Тепер він звертався до мене то на «ви», то на «ти», намагаючись говорити мені в саме вухо виразно й короткими фразами. Мабуть, завдяки його інтонації я здебільшого все розумів.
Я не підберу слів описати його зовнішність, він був напрочуд звичайний, аж надто звичайний: середнього зросту, з добродушним обличчям, худий і не дуже старий. Чи то він був такий ланець, чи такий смиренний, але зв’язані докупи черевики ніс на плечах, а сам ішов босоніж.
— Я радий, що зустрів вас, — мовив він.
А грім би тебе тріснув! Я мало не заскреготав зубами.
— І що ви мене вислухаєте, — вів він далі.
— Та я ж казав, що глухий. Що я маю вислухати?
— Ми обоє з Гамарея.
Он як. Я вдав, ніби мене то не обходить, але став набагато поступливіший.
Він простягнув мені календар кількарічної давності, що був у потертій шкіряній оправі, в якому було списано чимало сторінок, і попросив прочитати.
Я так і думав — повість, життєпис.
— А не холодно вже ходити босоніж? — спитав я, зволікаючи з відповіддю. — Жовтень на носі.
— Я описав усе, як було насправді, — не відступався він.
О, як мені це все знайоме! Ще десять років тому я отримував поштою правдиві родинні історії, твори про кохання та вірші.
— Я не можу цього прочитати, — сказав я. — У мене сил немає.
— Таж ми обоє з Гамарея...
— А звідки ви саме?
— Із Саґфіорда, з Клеттрана.
— Як вас звати?
— Мене? Мартін. Моє прізвище Еневольсен.
— Спробую подивитися, — стомлено мовив я, гортаючи сторінки календаря. — Але всього прочитати не зможу, тільки прогляну.
То була розповідь про шкільного вчителя і чоловіка, якого звали Бертеус, кілька разів я натрапляв на ім’я Альвілла, а ще там ішлося про примирення з Богом, про поїздку до Клінґенберґа і про священика, про риболовлю, про шурфи у фіордах...
Ні, так читати неможливо, адже він стояв поруч як укопаний і не зводив з мене погляду. Я віддав йому календар, але було очевидно, що просто так мені від цього чоловіка не відкараскатися, і врешті-решт я навіть цього перехотів. Він, здавалося, мене благав, ніби його доля була в моїх руках.
Ми посідали у верес розмовляти, я запихтів люлькою, але він не курив, а говорив. Я помітив, що чоловік боявся стомити мене і, показавши на рукопис, сказав:
— Краще, якщо ти сам це прочитаєш.
Але я не хотів цього навіть слухати.
— Дивно, як добре я тебе чую, — сказав я, і собі перейшовши на «ти». — Краще, ніж когось іншого.
— Я звик говорити виразно, коли проповідую, — сказав він.
— Як проповідуєш?
— Перед людьми.
Он воно що, перед людьми. Проте я мав на увазі не слова, а звуки, звучання. Мелодію слів. Голос у нього не сильний, але зворушував до глибини душі.
Він міг би таким голосом читати вірші й надихати інших.
— Ти читаєш псалми? — спитав я.
— О ні. Хіба що псалми Давидові.
— То ти співаєш?
— Ні. Але я граю на органі.
— То це ту дівчину звали Альвілла? — зненацька спитав я і глянув на нього.
Він здивувався й відповів:
— Так, її звати Альвілла. Звідки ти це знаєш?
— Прочитав у цій історії.
— Он як, ти міг помітити. Звичайно ж! У тому немає нічого поганого.
— А тепер розкажи мені, як ти до цього дійшов?
— З Божою поміччю! — відповів він.
— Гаразд, то ти примандрував із Клеттрана в Саґфіорд і почав проповідувати перед людьми?
— О ні, о ні, — безпорадно заперечив він. — Так захотів священик. То сталося на похороні, коли я відчув своє покликання.
— Ти тоді заговорив? І що ж ти сказав?
— Я не казав нічого. Я молився Господу Богу. Тоді ховали того Бертеуса. Тут усе написано.
Не було ніякої ради, мені не вдалося відкрутитися, і я мусив узятися за читання. Я нічого від того не втратив, навпаки, виявилось, що то гарне оповідання, яке захопило мене простою мовою й описами.