Я пошкодував, що так сказав, бо зробив ще гірше, довівши її до сліз. Боляче було на неї дивитися. Я сказав їй, що не прийняв її слів близько до серця, але вона назвала себе пропащою жінкою і не хотіла, щоб я її втішав. Коли я йшов, вона проводила мене надвір і знай плакала. «Тепер, певно, і тебе я бачу востаннє?» — спитала вона. «Не впадай у такий розпач, — відповів я. — Наступного разу ти, мабуть, дістанеш якусь вістку. Для Господа Бога немає нічого неможливого!»
Далі я не читав і повернув йому календар. Він був розчарований. Мені й це було знайоме: людям несила збагнути, що хтось не може дочитати до кінця, рукопис же, мовляв, не гірший, як у інших.
— Ну й нещаслива доля в цього шкільного вчителя, — сказав я, аби чимось його розважити. — То це він був одружений з Альвіллою?
Він сторопів.
— Тут про це не написано, — відповів він.
— А ні.
— Тут ніде про це не написано.
— Ану скажи мені: невже ти із молодих літ весь час проповідував?
— Та я не те, що проповідую, для цього в мене обмаль знань. Я молюся Богові.
— Але ж минуло стільки років, напевно, ціле життя.
— Так, твоя правда! На жаль, час збіг і спливли роки, а я так нічого й не зробив для людей на землі.
— Як ти сюди забрався, так далеко на південь країни?
— Я ходжу.
— Пішки?
— Атож. Я мандрую. Я вже був у Швеції і Фінляндії.
— Даруй, що питаю, — сказав я. — Ти щось за це маєш? Цебто, хтось тобі платить?
— Ні. Але Господь Бог милосердний до мене, я не знаю скрути. Час од часу наймаюся до когось поденником, і мені за роботу трохи платять, атож, а часто буває навіть більше, ніж треба. Для мене це не головне.
— Ти заходиш у будинки й просиш їсти?
— Ні, — відповів він і похитав головою. — Але коли випадає така нагода, то сідаю обідати разом із господарями за їхній стіл.
— Он як. А коли не випадає?
— Ну, тоді я чекаю, поки прийду в інше місце, або якось перебиваюся. Мені багато не треба.
Я подивився на цього худорлявого мандрівника й спитав:
— Вибач мені, будь ласка, але хіба не краще було б тобі для певності вступити в якусь спілку або релігійну общину чи товариство?
— Так, можливо, краще, — відповів він. — Та бачиш, я не дуже освічений, тож не можу похвалитися великими знаннями, я все мушу робити самотужки і триматися Господа Бога, це найпевніше. О, мені легко висловлювати свою думку, я молюся Господу Богу і спокійний. Коли я заходжу в чийсь дім, то дякую Господу Богові за те, що послав мені дах над головою, і прошу у Всевишнього благословення і прощення для всіх нас. Як звичайно, хтось приходить послухати, а якщо десь трапиться невеличкий хатній орган, то пролунає ще й величальна Господові. Отак усе й відбувається.
— Чого тобі заманулося, щоб я прочитав твій рукопис?
— Ой, на це була своя причина. Все-таки я іноді чув про тебе в дитинстві й замолоду в Гамареї, тож твоє ім’я мені було знайоме.
— А як ти дізнався, що я тут?
— Від когось почув. І мені відразу ж закортіло з тобою побачитися.
— Он як.
— Я, звісно, чув, що ти оглух, але мене це не надто відлякувало. Мій батько був глухий, і моя мати була глуха, марно було їм щось кричати, вони нічого не чули. Послухати мене також сходиться багато глухих людей, вони не чують ані слова про Бога, ані молитви до нього.
— Зрозуміло. А навіщо ти тоді хотів зі мною побачитися?
— Гаразд, я можу тобі й це сказати, якщо ти не образишся.
— Ні, ні.
— Тоді я скажу тільки одне: тобі треба впорядкувати всі свої справи. Уже пора. Ти стара людина.
Ми обидва замовкли, і він більше нічого не казав. Не було ніяких повчань, він добре розумівся на людях і не розкидався словами. Можливо, продумав, що казатиме на прощання, а можливо, саме так і звик прощатися зі старими людьми, які зустрічалися йому в дорозі.
— Дякую за те, що ти поговорив зі мною сьогодні, — сказав я, запихаючи йому в кишеню дрібну банкноту.
Але від цього ми обоє зніяковіли, і я, щоб загладити ніяковіння, спитав:
— Куди ти тепер підеш?
— У місто, — відповів він.
— Тоді взуй черевики, — сказав я.
— Атож, але з цим можна не поспішати, — відповів він. — Побережу їх, поки не вийду на люди.
Настав жовтень. Звичайно, мої сиґари давно закінчилися, але то невелика біда, у мене є тютюн у коробках, та ще й норвезького ґатунку, тож я пихкаю люлькою. Одного дня я помічаю, що тутешній дідок вертається до притулку з довгим стеблом тютюну в руках, власне, то був цілий кущ, якого він десь доп’яв; далі дідок старанно обриває зі стебла сухі листочки, набиває ними свою люльку й закурює. У нього виходить, і виходить так гарно, що всім старим людям, цебто нам, приємно на нього дивитися. Від літа, отримавши з дому пристойні черевики, я ні в чому не відчував потреби: я мав грубезну енциклопедію з історії культури, надіслану з Данії, Біблію, що взяв почитати тут, і велику книжку про Нову Ґвінею.
Якось увечері з’являється лікар і каже, що повинен мене оглянути.
— Навіщо? — питаю я.
— У поліції цікавляться, чи вам можна їхати додому в Нергольм.
— Роздягнутися?
— Та ні, не треба, — відповідає він, — хіба що трішки розстебніть сорочку.
Він послухав мені груди й спину.
— Мабуть, зависокий тиск, — сказав він. — Вам хочеться додому?
— Мені хочеться того, що й поліції. Нині я не маю ніяких особистих бажань.
От і все. Це тривало десять хвилин.
Мене цей огляд не обходив. Здається, поліції нема чого турбуватися, я здоровий і бадьорий. Кров’яний тиск? А що це таке? Ніколи досі він не давав про себе знати. Зі мною все гаразд, я просто старий і глухий.
Через два дні приїхав адвокат із цілою купою важливих паперів і сказав, що треба провести опис майна. Я повідомив йому те саме, що й судовому слідчому: 25 тисяч готівкою, хутір Нергольм і 200 акцій у «Ґюллендалі».
— А ще авторські права, — нагадав він і дописав за них 100 тисяч.
Ну це вже наздогад буряків! Я сказав:
— Може, вони варті 100 тисяч крон, а може, не варті й п’яти, цього ніхто не знає, я вже на ладан дихаю. Поцікавтеся цим у «Ґюллендалі», принаймні там сидять фахівці.
Він закреслив 100 тисяч і написав натомість 50 тисяч. Тоді, як мені здалося, спитав:
— Коштовності?
Оскільки я не ношу перстенів, то відхилив камізельку і хотів віддати йому годинник, але адвокат похитав головою.
На тому й закінчили.
Минув тиждень. Я не передчував нічого лихого, мене приїхали перевідати дочка й невістка з Нергольма, я жартував і сміявся з ними, розповідав якісь житейські небилиці. Мої рідні сказали, що мене будуть перевозити в Осло до «хорошого пансіонату», вони дізналися про це в знайомих із поліції. Що ж, не маю нічого проти! У поліції натякали, що я там пробуду тижнів два. Рідні вручили мені по пакетику з грошима, щоб я приберіг їх до свого від’їзду звідси, — вони завжди так робили, коли отримували якісь гроші.
Наступного вечора прибув поліціант і повіз мене до Арендала. Була неділя. Я зайшов у переповнений вагон, усе ще сном-духом не знаючи мети своєї поїздки, аж поки поліціант, мовби мимохіть, підсунув мені в руки якесь число «Афтенпостен», де писалося, що мене переводять до психіатричної клініки. І тут самі таємниці. У потязі, що йшов на Осло, я цілу ніч, усі дванадцять годин, просидів сиднем. А я ж таки не парубок. Пароплав плив би годин сім, і мені можна було б полежати.
У понеділок 15 жовтня між десятою і одинадцятою ранку переді мною одні за одними відчиняли по троє замкнених дверей психіатричної клініки. І щоразу ті троє дверей знов зачиняли.
Мене зустріла зграйка медсестер у білому вбранні, я мусив здати все, що мав у кишенях: ключі, годинник, записник, складаний ножик, олівець, окуляри — геть усе. У вилозі моєї куртки були дві шпильки, їх забрали, з валізи зідрали чохол, либонь, боялися, що я сховав під ним щось небезпечне. Потім відкрили валізу і заходилися порпатися в речах.