Пан гетьман нетерпляче слухав Гельмонову мову, нарешті ще раз докладно розпитав про місцину, де саме мірошник здибався з Диким Ловцем, потім витяг важкий кисет з червінцями й кинув його Гельмонові. Поки мельник очумався,— гетьман вже вскочив у сідло, щось сказав своїм людям, повернув коня і скоком всі помчали назад до міста.
Гельмон тепер мав гроші. Спочатку не хтів своїм очам вірити, як пересипав на долоні дукати. Але коли переконався, що не спить, що все те — справжня дійсність,— зрушив з місця й так само подався до брами. Пішов просто до пана старшини заплатити свій борг. Виплатив і за млин, і за поле, викупив і худобу.
Несподівано вирятувавшись з біди, Гельмон став багатіти: збільшив худоби, прикупив шматок поля й з бідака одразу став заможним мірошником, а добро його щодалі, все більш зростало. Донька господарювала в обійсті, була як рожева квітка, добра й весела,— а батько на її посаг складав у скриню дукат до дукату. Але ж свати не йшли. Мало того, люди, опріч мелева, взагалі не хотіли знатися з млинарем. Всі бо знали, в яких раніш пробував злиднях і як раптом, дивно й таємничо, він збагатів. Всі скоса поглядали на Гельмона, наче на того, що продав душу чортові.
Гельмон все помічав, його те гнітило, й часто спадало на думку, чи немає часом і досі над ним якоїсь лихої влади. Ходив мовчазний, похмурий, тільки увесь час бачив в своїй уяві Дикого Ловця, чув його сміх.
Минув рік. Якось одного вечора у мірошникові ворота постукав зморений подорожній. Був то старий чернець в подертій шапчині; він зігнувся до землі й ледве волочив ноги. Просив Бога-ради пустити переночувати, а коли млинар завів його до хати,— то чернець по вечері розповів, що мандрує він до Праги, а має на мислі побувати при гробі святого Войтеха. Припав до серця мельникові той побожний чернець й, коли зосталися вони тільки вдвох у хаті, розкрив Ганс все своє серце, признався, який чавить його тягар й просив поради, що чинити.
Чернець чимало здивувався мірошниковій пригоді, але й сам не знав, що йому про все оте думати.
— Знаєш, що, мельнику? — промовив він,— коли тебе тяжить свідомість, що вчинив ти щось недобре,— ходімо вкупі зо мною до Праги. Підемо в гурті, з молитвою та святими думками; не помітимо, як і опинимось у Празі. А там, при гробі святого Войтеха, зложиш офіру від свого майна й попрохаєш Бога, щоб по заступництву угодника свого зняв з тебе провину, коли якась є на твоїй душі.
І от, ранком другого дня Ганс Гельмон вкупі з ченцем вибрались в дорогу до Праги. Йшов млинар босий й з непокритою головою, в кишені мав гаман з червінцями, які хотів офірувати на добре діло.
Перейшли чеську границю й стежечкою понад Влтавою-річкою подалися на північ, на Прагу. Надвечір шостого дня в імлі угляділи в далечині вежі королівського міста, а на ніч входили до Праги маленькою хвірточкою при брамі, куди пропустили їх вартові, переглянувши подорожній чернечий лист.
Коли ж увійшли до празьких вулиць, чернець хотів шукати нічлігу десь у монастирі, та мірошник умовив його, що не варт вночі турбувати монастиря, а ліпше переспати вже у якійсь корчмі, яка буде найближче. Чернець погодився, й вони пішли до корчми. Було там майже порожньо, тільки десь в кутку, близько біля поставця сиділо двоє людей й тихенько розмовляли з шинкарем.
Млинар з ченцем сіли до столу навпроти дверей,— шинкар поставив їм вина та деякої страви, щоб трохи підживитись,— і знову стало в хаті тихо.
Недовго так було, коли це в сінях озвалося собаче коротке гавкання, а потім гарчання. Якийсь чоловічий голос крикнув на пса. Коли ж Гельмон вчув той голос, то йому здалося, ніби то його хтось вхопив за горло. Стурбовано вдивлявся він на двері. Аж це вони одчинилися, й у них станув Дикий Ловець з Лінецької долини.
Кивнув він шинкареві, який миттю кинувся до поставця, потім оглянув світлицю й попрямував просто до столу прочан. Гельмон сидів напівживий, лице йому посиніло, очі витріщились, а зуби торохтіли.
Ловець, за яким йшов величезний пес,— став біля столу, подивився в обличчя млинареві й вигукнув:
— Нарешті я таки тебе знайшов!
Того було досить, щоби мірошник перелякався на смерть. Хотів був тікати, та тільки-ж у нього одеревеніли ноги. А тим часом Дикий Ловець підставив стільчика до млинаря, сів біля його й, узявши його обома руками за плечі, весело заговорив: