— То ти й справді гадаєш, що тебе оце держить страховище? Та не бійся-ж, брате! Я тільки радію, що здибав того, кого так довго шукав.
І тепер Ловець розповів свою пригоду.
Був то не хто інший, як король Вацлав, якого чеські пани на чолі з маркграфом Йоштем, року 1394, по дорозі з міста Жебрака, під час обіду в монастирі в Берувні вхопили й відвезли в полон. Повезли його спочатку в Прагу, де його закинули до Білої Вежі, а потім одвезли до пана Індржиха Рожемберського, до двору Пржибениці, власне — до Крумлова, а відтіль нарешті перевезли до Австрії на Вільдберґ, де й доручили пильнувати в'язня панові Стагрембергському.
Там йому було дозволено ходити й на полювання, однак тільки з дозорцями, які ні на крок від нього не відступалися. Тої пам’ятної ночі, коли млинар гадав, що здибався з Диким Ловцем,— дозорці через хуртовину трохи відстали від короля й тому пощастило віддати Гансові свою цидулочку. Гетьман, якому Гельмон віддав тую записку, зразу розповів усе воєводі Альбрехтові. А воєвода та деяка інша шляхта були іншої думки в справі Вацлавовій. Янові Згорелецькому пощастило примусити тих панів до згоди. Нарешті Вацлава було увільнено й він повернувся до Праги, Варто зазначити, що папір про те замирення між шляхтою, виданий в Піску 25 серпня року 1394-го, є першою королівською грамотою, що була писана мовою чеською.
Коли все те Гельмон почув безпосередньо від самого короля,— спав йому з серця камінь. Король Вацлав дякував нагоді, що привела його сьогодні до корчми. По своєму звичаю він щовечора, переодягнений в просте вбрання, ходив по Празі, щоб на власні очі пересвідчитись, як живе його люд.
Гельмонові ж ще розповів, що він його вже давно шукав, розпитував про нього всіх, але ніхто йому нічого не міг сказати, хто був той, кому король віддав листочок. Гетьман з вояками пішов на війну, а інші про млинаря не чували.
Оттак нарешті Гельмон розвеселився. На другий день король покликав мірошника до себе, частував його щиро й так його нагородив, що мельник з Австрії до смерті вдячно згадував чеського короля, якому допоміг визволитись з полону й про якого спочатку гадав, що то «Дикий Ловець»...
ПОХОРОН
Помер чоловік, видатний доброчинець, людолюб.
Хто б з кимсь де не спіткався, або спинився,— всі й по вулицях, й по крамницях, і біля воріт, і на полі — скрізь говорили тільки про небіжчика, згадували його благодійні вчинки. Але ж найбільше розмов та часу було присвячено обміркуванню того, що повинен був би він виконати ще, а не похвалі за те, що він дійсно зробив для добра людей. Найшлося чимало й таких, які про себе запевняли, що вони б на місці небіжчика зробили далеко більше всяких добрих вчинків, і що їхні вчинки були б куди важливіші...
В день похорону, ще заздалегідь перед службою, почали сходитися до труни ті, хто мав померлого випровадити на останню путь чи то з повинності, чи то «задля годиться», чи тільки на те, щоб поглянути на видовисько.
Першою з'явилася кощава жінка з поморщеним обличчям, з посивілим передчасно волоссям, така знесилена, що аж викликала співчуття. Не мала вона жалібного одягу, а прибігла, як була, в буденному вбранні, в руці ж тримала, на всякий випадок, продрану торбинку. То була — Людська Біда.
Підійшовши до труни, вона вхопилася за віко й гірко плакала та жалібно голосила, але не про небіжчика чи про його безсмертну душу, а виключно за тим, хто ж тепер її винагородить за те, що вона стратила.
— Та чи перестанеш ти нарешті уводити нас у гріх? — зненацька озвалося за нею суворе запитання.
Людська Біда оглянулась і, утираючи очі, побачила позад себе даму, високу на зріст, повну гордовитим почуттям своєї гідності, яка грізно дивилася на неї. Дама була одягнена в пишну жалобу, згідно з вимогами останньої моди, а в руках тримала вінок з візитових карток.
Людська Біда враз пізнала Громадську Доброчинність і, почуваючи свою залежність від неї, звичайненько вступилася на крок назад, притихла й ніяково попросила вибачення. Дама поклала свій пишний вінок на труну й з особистим задоволенням прочитала ще раз вірш, написаний на тих картках, які листок за листочком складали одну суцільну поетичну учту тому доброчинцеві. Потім вона оглянула посиніле обличчя мерця в домовині і, щоб вчинити, як вимагає добрий звичай, сумно замислилася над ще неприкритою труною; навіть у неї капнуло з кожного ока по сльозинці, які вона обережно осушила хусточкою, побоюючись, щоб часом не стерти з свого лиця наложені фарби.