От прийшли вони на поле: плуг стоїть, де й стояв; поблизу й воли пасуться. Однак, як не смикав король за мотузку,— а опудало не оре, хоч ти йому що!
Розсердився король, аж потемнів увесь; а коли хлібороб забажав дістати своє вигране,— то король тільки ногами затупотів: досить, мовляв, з тебе й тієї нагороди, що принесеш додому свою голову на плечах!
А вернув до замку, то з великого пересердя закинув геть всі свої господарські причандалля...
З того часу в тій землі,— а де саме те було — не знаю й брехати не буду,— королює дерев’яний король; а старий Матвій, що раніш чоботи чистив та ще дещо прибирав,— як бува потреба,— смикає його за мотузку...
ЯК ПЕС СТАВ КОРОЛЕМ
Ось послухайте, що трапилося в королівстві Самаркандськім, де керівником віруючих був Гасан Справедливий.
Знайте, що він був славним королем, мав розкішний палац і чудові сади, мав без ліку пишного почоту. Знайте, що він був миролюбивим королем і, керуючи своїми підвладними, відбирав від ремісників, хліборобів та рибалок всього тільки три чверті заробітку з їхньої праці на свій королівський двір.
Мав він веселу доньку, про красу якої було відомо по всіх королівствах світа, аж від моря синього до моря чорного; аж від північних гір й до солоної південної пустині. Мав також і синочка єдиначка, пиху свого роду, який, звичайно, був найкращою людською дитиною того часу.
Отож якось королівський почот впорядив на річці велику дитячу гулянку. Короленко прийшов до річки в супроводі цілого гурту придворних. Прикрашені різними оздобами човни сновигали між хвилями, і згуками веселощів розлягався увесь край. Потривожені самотні крокодили ліниво відпливли на другий берег річки і здивовано видивлялися на ту метушнину.
Короленкові закортіло поїздити по річці. Двоє гайдуків зняли його з носилок, а тим часом до нього підплив човен, що нагадував собою золотого лебедя. Хлопчисько збіг до нього по мармурових сходах, а два юнаки взялися за весла. І син керуючого вірними плескав з радощів у долоні та так верещав, як дитина самого звичайного рибалки чи крамаря.
Але ж трапилась біда! Інший човен зачепив веслом човник королівський й перевернув його. Два крокодили, що вгляділи те з другого берега, прудко кинулись у воду, кожний з них вхопив по одному весляреві й пірнули з ними в глибінь. Всі хто був на березі, безпуття метушились, дивлячись, як серед річки плавають білі шати короленка. Кілька юнаків вже збиралися поплисти до них, коли це ціла зграя крокодилів зрушила з мокрого піску, і юнаки з жахом порачкували назад.
Голосно залунав крик короля:
— Хто врятує мою дитину, тому подарую тисячу динарів!
Однак ніхто на те не зважувався, а тим часом почвари вже націлялись на середину річки.
— Всякі високі відзнаки дістане той, хто спробує. Я одягну його в почесну одіж, я посаджу його за своїм столом! — гукав далі король, але ж люди мовчали й тремтіли. Чорні ж тіла почвар все наближалися. І справді, як його врятуєш? Адже ж ні стріла, ні спис не проткнуть панцира крокодилового!..
— Віддам половину свого королівства, віддам дочку мою за жінку спасителеві! — гукав король, але ж ніхто не зголошувався.
Тоді він зірвав з своєї голови корону, шпурнув її на землю й закричав з великим розпачем:
— Все своє королівство віддаю, нехай буде замість мене керувати!
Аж, гульк!.. Коли вже дитина зникла під водою, плигнув у річку великий пес, що належав одному різникові, вхопив хлопця за одежу й почав тягти його до берега. Увесь натовп кричав з радощів і галасом та рухами відганяв почвар, а вояки кидали на них списами, і крокодили, покинувши свою здобич, повернули назад.
Повний радості й захоплення, вхопив король свого сина й звелів вертати до дому. Народ гукав «Славу».
Тут підступив до короля сивий старий шейх;[2] уклонився йому низенько й промовив:
— Ясновельможний королю, спокій з тобою! І небо, і земля чули твоє королівське слово, що тому, хто врятує тобі сина, ти віддаси владу.
Король страшенно здивувався й сказав:
— Мій старче! Та тож був пес, пес, що он тепер струшує воду з своєї шкури!
Але ж шейх промовив знову:
— О, королю Часу! Тисяча верблюдів не повернуть до уст того одного слова, що вже було сказано!
І далі почав вичитувати вірша:
Всі люди захвилювались, загули, лаяли старого діда дурнем, а слуги вже кинулись гнати його геть з дороги. Однак господар вірних підвів руку: