— Не займайте старого! А пса заберіть і нехай буде так, як вирішать державні радці.
З тим король пішов до палацу, а люди розійшлися спати.
Вранці король вступив до урочистої залі свого палацу й сів на державний трон. Візирі,[3] вельможі та придворне панство стало перед нього й усі цілували перед ним підлогу.
Король промовив:
— Мої вірні! Ви знаєте вчорашню пригоду; отож розсудіть, що нам чинити далі? Безперечно, увесь люд чув моє королівське слово, тож треба нині розміркувати: чи дійсно слід перед псом додержувати слова?!
Міністри радили й так і так.
Перший візир подав раду, щоб того клятого пса зашити у мішок і, прив'язавши йому на шию каменюку, шпурнути в річку. Інші на та не приставали, а радили пошукати іншого, хитрішого способу, щоб не було часом між людьми якогось незадоволення. І сказав один з панів:
— Ясновельможний королю! Така буде моя порада: звели ученим мудрецям, щоб вони пошукали по старих книгах, чи відповідає таке звичаям, щоби пес був керівником вірних?
— Твоя рада найкраща,— відповів король.
Так і зробили.
До великих зборів посходились старі шейхи з довгими бородами та з сувоями книг в руках, щоб привселюдно відшукати потрібні вказівки. І коли запитав у них король, чи ж знайшли вони в старих книгах такий вірш, з якого можна б дізнатись, що саме треба чинити, аби в такій пригоді не було порушено звичаїв держави,— то мудреці відповіли:
— Так, пане, знайшли. Знай, королю, що в старих літописах написано:
Засмутився король, а з ним вкупі і всі його підданці. Та ж не дурно його величали «Справедливим»: ще того ж таки дня вибрався він за місто, до свого літнього хутора, щоб зостатись там на самоті. А до королівського палацу під час радісних вигуків всього народу з пишною учтою було приведено різникового пса. Слуги відвели його до купелі, намастили дорогими мастями, одягли в дорогоцінні шати. Покликали потім різника, щоб він оповістив, як він називав князя вірних, поки той ходив по землі у вигляді бідного собаки. Треба ж було подати до відома всьому людові, яке наймення нового короля!
І промовив різник:
— Тирас!
Отож і найменували нового короля так:
«Тирас Перший, з милості Пророка Король Королів, Керівник землі та вод, Володар над життям і смертю, Князь чотирьох країн».
І те наймення було записано до державного літопису.
Почалася дивовижна влада.
Увели нового короля до урочистої залі, посадовили його на королівський престол, надягли йому корону. Потім почали до нього підходити вельможа за вельможею, вітали його й цілували йому лапу. Коли ж підступив перший візир,— то король поглянув лихим оком на його лукаве обличчя, загарчав й висмикнув у нього з рук лапу. Всі присутні визнали те за відзнаку немилості.
Господар землі і вод посидів ще якусь хвилину спокійно, але потім на вдивовижу всіх почав шматувати на собі одіж. Державні мужі посхиляли голови, бо ж не велено дивитись на короля, коли він витворяє щось неслушне (тим більше про те не можна говорити!)
Тим часом керівник вірних зліз із трону, пішов поміж візирами, що покірно полягали на землю ниць, і почав їх обнюхувати. Біля великого візира він спинився, кілька разів докладно його обнюхав, а потім кинувся на нього та й ну його тягати за бороду. З того всі присутні зрозуміли, що того візира присуджено до смерті. Негайно перед палацом його було повішено, а вкупі з ним і всіх його дядьків, бо то вже був такий звичай, коли в немилість попадав якийсь міністр.
Коли ж побачив народ той перший вчинок короля,— то вихваляв і величав його,— бо й справді перший візир був великий негідник, зловживав довір’ям попереднього короля й немилосердно обдирав підданців. Тим то люди по тій пригоді страшенно полюбили Тираса Першого, молились за нього Аллахові по мечетях, співали про нього славні думи, а по всіх школах було вивішено його портрета.
Але ж слуги та прислужники королівські мали з ним чимало клопоту. Не хотів він одіжі й ніяк не давався, щоб на нього одягали шати. Були так само не задоволені з нього й візирі: жодного з них не кликав він до свого столу, мовчав на всі їхні запитання, не видавав ніяких наказів чи законів. Коли часом зоставалися одчинені двері з його упокоїв,— він прокрадався до пекарки і там, забувши всяку гідність, вештався поміж холопами й обгризав кістки. І мусили вони замикати його в палаці.