Не зацікавило його ні трохи, коли якось до його прийшов господар палацу й промовив:
— Королю королів, час тобі вже йти послухати музики!
Він нічого не відповів, а шугнув у куток, де углядів черевика, й почав його смачно жувати.
Коли ж міністри побачили, що король мало дбає про свою владу, намислили вони керувати країною замість нього по своїй власній волі. Спочатку їх утримувало побоювання того, що сталося з великим візиром, але згодом вони таки змовилися й виписали данину з народу на свою користь. Отже люди загули:
— А королів підпис? Де він?..
І ніхто нічого не платив.
Швидко все це набридло самому королеві. Не мав він волі, не смів ходити ні до кухні, ні до стайні. Слуги однімали у нього кожного черевика, на якому він міг насталити свої зуби. Так само не мав він рідного собі товариства: дуже за тим нудьгував й частенько з сумом поглядав на замкнені двері.
Все те помітив один хитрий козачок, пішов до смутного, самотнього старого короля та й каже:
— Мій пане! Міг би я тобі чимсь пособити. І ти мав би з того втіху, та й я, може, на тому щось зароблю й для себе.
— Гаразд,— відповідає король.
І розповів йому козачок все, що мав на мислі, а далі й говорить:
— О, мій пане! Коли ти згоден вчинити мені свою ласку, то я зоставлю одні двері в палаці не причиненими.
Король пообіцяв йому добру нагороду; і так воно й сталося, як той юнак казав.
Вранці другого дня в королівському замку була велика метушня. Шукали короля й у пекарні, і в стайні, а коли вже й по тих найулюбленіших ним місцях його ніде не було,— всі переконались, що він їх покинув. Був тоді плач та смуток по всій землі, але ж, позаяк ніхто собі й помислити не міг, щоб якось-то народ спромігся жити без короля,— то покликали знову Гасана Справедливого, щоб він панував над народом Пророковим.
Коротка була доба керування Тираса Першого, але ж люд заховав у своїй вдячній пам'яті й до сьогодні той час, бо ж тоді не було ні податків, не було й війн, не було гонитви за дичиною, під час якої витолочували лани хліборобські...
От таке моє оповідання. Коли приїдете до землі Самаркандської,— запитайтесь лишень, коли той народ був найщасливішим,— і вам скажуть:
— Горенько наше! — Тоді, як пес був у нас королем!..
І до сьогодні дуже там шанують всіх псів, бо ж ніхто напевне не знає, чи не походить той або інший собака з королівського роду...
ПІЗНО
Нещастя живе не тільки по вбогих халупах; оселяється воно й по містах, і в палацах. В тому добре переконалася принцеса Міленка за кілька літ свого життя.
Про це я й маю вам розповісти...
Її батька називали «Король-Добряк». Але-ж слова «Добряк» вживали не зовсім поважно. Потихеньку посміхалися, коли те слово промовляли, бо, по правді кажучи, воно більше говорило про слабодухість та викликало ніякове здивування. Можна гадати, що та добрість була дійсно до вподоби лише королівським міністрам та зацним шляхтичам. І ті пани доповняли королівську добрість своєю злістю, його слабодухість — своєю жорстокістю, його безголів’я — своїм хитрим єхидством. Тим то, коли увільнялась якась висока посада при королівському дворі й довший час не знаходилось на неї людини, то міщани й селяни гомоніли проміж себе:
— Королівські радники не можуть знайти досить нікчемної пройди, щоб закликати його до свого почесного товариства!..
Говорили так і терпко сміялися з того жарту...
Такий був король Добряк і в своїм родиннім житті. З-під влади своєї жінки він вийшов тільки з того дня, як вона померла. І було те нещастям для всієї землі, що королева померла, бо вона була жінка й розумна, й твердої вдачі.
Отож і Міленку, після смерті матері покинули, як бур'ян, і нічого доброго не навчали. Король дбав лише про те, аби було їй всього досхочу та щоб — крий Боже! — вона чого-будь не робила. Ходили, правда, до неї вчителі, але ж їй такою нудною видавалася їхня наука, що вона все забувала одразу, скоро вони від неї відходили. Поки ж сиділи з нею, не могла діждатись, коли нарешті вони підуть собі геть. А втім, як не було й вчителів, сама не знала, куди подіти час. Коли іноді її питався король:
— Міленко, чого ти хочеш? —
Вона не знала, чого б їй захотіти...
Отож нудилася вона, мала втомлений, нудний погляд, й нікому не було приємно бути з нею вкупі, хоча тим часом вона була в розцвіті молодості й навдивовижу гарна.
Отак жили — не жили в королівському замку,— коли це одного дня сталася переміна.