Пан Рижемберській слухав спочатку не уважно, а потім, коли почув, що чорт був увесь в шерсті, шкірив зуби та, мов вивірка, стрибав по деревах,— згадав про свою мавпу. Враз підскочив до нар й одкинув віти: справді вона лежала там, убита.
Якийсь час спересердя пан не міг вимовити й слова; тільки зчервоніло та посиніло його обличчя й він злісно вирячив очі. Та вже один з панських гайдуків перелякано озвався до селян:
— Лишенько ж моє! Що ж це ви наробили? Та то ж ясновельможного пана мавпа, а ви її забили!
Селяни остовпіли, наче межи них грім грюкнув. А пан Пута все трусився зі злості й мовчав, наче йому увірвали мови. Лише кивнув на своїх посіпак, а ті все зрозуміли одразу: вмить принесли дубову лаву, і на ній бідолашний староста з підстаростами дістали собі нагороду за те геройство, що вони виявили на мавпі. Тільки тоді, коли вже останній селянин зсунувся з лави, обертаючись на всі боки та підстрибуючи після жалючого лоскотання, тоді тільки пан Пута витяг з горлянки голосу. Тепер уже не староста, а він докладно все розповів селянам і додав:
— За те, що з-за моєї мавпи збіглися всі селяни; за те, що в шаленості своїй ви її убили,— за те буде спокутувати все село. Одсьогодні будете платити новий податок, що зватиметься «мавпячим», який накладаю на вас, як кару за цей вчинок!
Через хвилину старші селяни, хлипаючи виходили з двору. Про те, що самі дістали, навіть і словом не згадали, лише громаді розповіли про новий податок.
Ото було чимало лементу!..
Сталося це року 1494-го. «Мавпяче» платили геєнчане аж до кінця сімнадцятого століття. А в старовинних податкових книгах село їхнє інакше і не звалося, як тільки «Блазеньська Гейна»...
ДИКИЙ ЛОВЕЦЬ
Від міста Лінце, в Австрії, понад Дунаєм послалась на північ долина, немов величезна глибока борозна, виорана межи скелями. Посеред тієї долини — скалистий шпиль, а на нім уламки стін. Видко з того, що колись давно стояло тут місто, значне і добре збудоване. Назва йому була — Вільдберґ.
Трапилося це року 1394-го.
Спадав вечір паркого дня; на заході блідли останні проміні сонця; день згасав. Попід містом, шляхом по долині тяглася юрба озброєних десяцьких, які з голосними прокляттями гнали швидкою ходою дві кощаві корівки та двойко овець. Були то лінецькі здирці, що з наказу пана старшини того дня ходили до села, біля якого стояв млин, і там поцінували мірошникову худобу.
Були погані роки, і бідаха не міг власно заплатити належного з нього подушного,— отож і млин, і поле його взяли в заставу, а з господарства забрали все, що тільки було можна.
Безщасний, пожебрачений мірошник,— Ганс Гельмон на прізвище,— плентався тихою ходою за здирщиками, сумним оком позираючи на свої корівки та на нужденні вівці.
Що ж тепер? Ганс був удівець, мав лише одну доньку, що віддав своїм приятелям в Лінці на виховання. Млинок та деяке господарствичко його живили, але ж прийшло два посушливих літа, на третій — дощі та зливи, і Гансове нещастя було готово...
Тепер спинився він біля кам'яного хреста, що на царині, а коли десяцькі зникли з його добром в невеличкому гайку, що стояв по дорозі до міста,— то він в німій розпачі погрозив їм стиснутими кулаками. Потім сів на камінь над шляхом, схилив на руки голову й довго сидів нерухомо. Коли ж по довгім часі підвів голову — в долині вже споночіло. На заході піднімалася темна хмара; почався вітер. Гельмон підвівся, щоб іти,— але куди він піде — і сам не знав. Не було в нього пристановища.
І коли він так стояв замислений, зненацька долетів до його вуха гострий посвист; потім йому здалося, нібито здаля чути гавкання собак, але ж не від села,— а швидше виходило те з лісу; а потім вчулося йому, наче засурмили мисливські роги.
Гельмон наслухав, а в самого тремтіло в душі. «Дикий Ловець»! — раптом блиснула йому думка.
І згадалось йому, як ще за дитячих літ, в зимові холодні вечорі, коли на дворі скиглила завірюха й свистіла навколо хати, бабуся розповідала їм — дітям про те страховище! Мов живого він бачив ще й досі того страшного мисливця, що з цілою зграєю диких вижлят летить через гори, кущі, скелі; лісом, долиною женеться за оленем й на страшеннім скоку кидається на звіря, здіймаючи цілу хуртовину. Біда тому, на кого нападе той ловець! Можна й на власні очі углядіти його гонитву, можна здибатись й віч-на-віч з тим скаженим паном.