Цілу ніч не спинявся, але ж, як треба було спускатися все з гори в долину — то йшов добре. І коли встало сонце з рожевої постелі, то побачило воно його далеко на білому, рівному битому шляху.
— Ну, ну! Докажіть ще свого, мої старі ноги! — міркував дідусь, коли вже углядів на обрії місто із зубчастими мурами, сотки веж та шпилів.— Отак, хлопче! Хотів ти побачити столицю, стільки тією думкою тішився, ну, от тепер і побачив. А хто б сказав, що й я знову буду на неї дивитись? — думав старий.
Над брамою маяли прапори; будинки було прикрашено ялинками та квітками, по вулицях повно люду, мов велика річка пливе. Всі міщани дуже тішились, сподіваючись урочистого свята перемоги, під час якого буде віддано богам обіцяну молоду голову. Розмовляли про те, що видалась така добра година на свято, хіба що трохи парко, але ж з-за такого дива можна й не зважати на спеку...
Дідусь слухав ті розмови й згадував, як там, в горах, стара мати рве на собі сиве волосся та ламлє з горя натруджені руки; однак не гнівався він на тих людців, лише усміхався, усміхався лагідно з людської глупоти.
Людська хвиля донесла його на площу. Там було розставлено військо чотирьохкутником, посеред якого стояв високий поміст. Було то не звичайне підвищення, але чудово оздоблений поміст обітований, помальований червоною фарбою, з широкими сходами нагору, килимами вистеленими. А там, нагорі, на престолі сидів король зі своїм почотом.
— Пусти мене туди в осередок, вояче; мушу щось негайно розповісти королеві,— підлещувався дідусь до одного вусатого вояка.
— Тю на тебе! Та як же так можна?! — відповів вояк,— я на те не насмію, старче, бо не велено туди нікого пускати.
Пішов старий до другого — та сама відповідь. Та вже, коли обійшов мало не всіх, побачив одного молодого вояка з ласкавим обличчям.
— Гей, юначе! Не хотіли мене там пропустити до середини, а я мушу справді негайно про одну річ короля повідомити. Послухай сюди! Піди лишень сам до пана короля, бачиш, по отих сходах нагору, та й скажи йому, що коли не хоче він взяти на душу гріха великого, то нехай трішки зачекає з своєю обітницею.
— От такої! Хіба ж мене пустить до тих сходів король, хоч би й як добре я те йому переказав?! — відповів парубок,— Ні, вже краще йди сам та й розказуй, що хочеш!
І пустив дідуся всередину.
Все вже було зготовлено, тільки починати. Юрко стояв блідий біля стовпа. Ціле місто з цікавістю подивлялось на дивовижне видовище. І хто ж міг бути задоволеним, коли побачив дідуся, що йшов розчищеним шляхом просто до королівського трону та, вимахуючи голими руками, кричав, щоб його почекали. Всі зрозуміли, що він має щось сказати. Але що ж там вже казати? Уже все зроблено, як слід! І чого тільки чекає кат? І нащо того діда пропустили вояки?!
А тим часом дідусь уже перед королем.
— Нащо хочеш, королю, зламати свою присягу? Усе ж військо чуло, коли ти урочисто пообіцяв богам, що віддаси в офіру першу голову, яку здибаєш після перемоги?
Король звівся з місця й жахливо поглядав то на одного, то на другого, аж поки один з міністрів гостро промовив:
— Все по правді хоче пан король вчинити, а ти, довгобородий, нащо нас затримуєш? Ото ж ти чогось там галасував: «почекайте, почекайте!?»
— Так, так і я хочу виконати все по правді як пообіцяв, а ти, бач, нас затримуєш,— проказав і король.
— Не виконаєш ти обітниці, хочеш ошукати богів,— суворо знизав старий плечима.— Хіба-ж то була не голова того бичка, що на ньому їхав пастушок, яку ти першу углядів?
— Правда твоя! Була то бичкова голова,— схопився за те радісно вищий з князів, що стояв тут близенько.— Принаймні з бичка буде князям бенкет, а що б ми робили з Юрковою головою?
Але невдоволена юрба загула, коли відвели Юрка геть. І так ті люди розгнівались, що довелося воякам своїми сокирами хлопця з дідусем охороняти, аж поки вивели їх за браму, бо натовп міг би їх забити камінням. Таке могло б бути величне свято, а якийсь там дід зіпсував!.. Та тільки ж дідусь і тут не гнівався, лише лагідно усміхався з тієї людської глупоти...
Прийшли вони потім додому, до своїх гір, та вже й не питайте, як радісно вітала їх ненька!..
Тим часом вояки знайшли того бичка, що на ньому стільки разів сидів Юрко, і, як на зло, був то бичок старостин! Люди вже на те свято не пішли, бо відбулося воно аж через три дні. Але свято було дуже урочисте, ще й досі про нього розповідають!..