Роботящі українці і не боялися будь-якої найтяжчої праці, ощадливі, у своїй масі не спивалися і не опускалися на соціальне дно. Міцний моральний хребет, почуття глибокої відповідальності за свою поведінку за будь-яких несприятливих обставин утримували їх на рівні пристойності.
Таким чином і в неволі, і в умовах демократії та свободи економічної діяльності — скрізь на чужині, де українці опинялися серед чужинців, вони виявлялися не гірші від чужинців. А в Україні ми гірші? Ні! Ми однакові всюди. І коли в Україні будуть створені умови для прояву найкращих національних рис, тоді ці риси стануть запорукою швидкого розвитку України та зростання добробуту й культури всього її народу.
Мені сподобалися думки Петра Яцика, оприлюднені у травні 1992 року в «Нових перспективах» в інтерв’ю під назвою «Формула успіху». В інтерв’ю немає одного такого речення, яке б давало дефініцію його поглядів, і я прошу вибачення в шановного читача за довге цитування. Воно, однак, необхідне, бо розкриває дві риси українського національного характеру, що важливо для повноти висвітлення проблематики всієї цієї розвідки.
«Я думаю, — писав пан Яцик, — що українці у справжньому житті, тобто в житті підприємницькому, набагато відстають від західних країн. У Канаді, наприклад, сім’я Рейхманів вислала Ізраїлю 30 млн. доларів. Одна сім’я! Чи можемо ми всі разом стільки дати Україні? Ні. Чому? Бо ми не знаємо, як заробити так багато. У галузі підприємництва ми просто слабші.
Якщо поглянемо в історію нашої країни, то побачимо, що її багато разів скуповували чужинці. Вони не заперечували проти занять літературою й мистецтвом, але підприємництво завжди тримали в своїх руках… Це розвинуло в нас особливе уявлення про вартості життя. Не можна сказати, що в літературі й мистецтві немає вартості, проте вони становлять лише одну з граней життя.
Найбільша вартість — це влада, яка дає освіту, гроші і військо. На жаль, ми не надавали їм особливого значення впродовж багатьох віків, бо такі були наші звичаї, традиції і наша віра…
Всі українці думають, як заробити гроші. А потім сховати їх до банку чи кредитної спілки. Тим часом гроші мають працювати. Дуже важко українцям вийти зі звичного способу мислення і подумати про щось масштабніше…
Людський вік триває в середньому 75 років. А підприємство, корпорація можуть жити й 100 років».
Аналізуючи нашу трагічну історію, пан Яцик відзначив в українському національному характері дві риси: перша — орієнтованість українців не на вміння робити гроші й нагромаджувати великий капітал, а на любові до літератури й мистецтва. Друга риса: відсутність перспективи, життя за принципом: аби день до вечора.
Думаю, ми одержали їх у спадок від давнішої української історії, проте нині вони величезною мірою визначають сьогоднішнє становище українців у діаспорі й сам характер політичних та економічних процесів в Україні. Тож зупинюся на них окремо.
Ясна річ, щоб жити, людина мусить мати помешкання, їжу та одяг, і кожен народ зайнятий цим матеріальним виробництвом. Однак усе залежить від ставлення до цього виробництва. Одні народи психологічно зорієнтовані на матеріальне виробництво, сама їхня мова краще зорганізована для точної передачі конкретних поточних виробничих явищ і процесів, у той час як в інших, і, зокрема, українського народу, мова надзвичайно добре розвинула можливості для передачі емоційної сфери, сімейно-побутових взаємин та різних природних і духовних явищ.
Народ, що потрапив у неволю, не дуже дбав про нагромадження великих маєтків, бо ставав жертвою свавільного грабунку окупантів: навіщо трудитися і нагромаджувати, коли в будь-який день може з’явитися адміністрація окупаційної влади і під якимось приводом конфіскувати його. Хіба мало було прикладів, коли сам маєток був причиною заслання його власника до Сибіру?! За таких умов не могла виробитися психологічна установка на нагромадження маєтностей для передачі з покоління в покоління. За умов окупації найвищою цінністю стає борець проти окупації за національну свободу. Плекання таких борців і стало змістом духовного життя українського народу. Звідси шкала цінностей: лицар національно-визвольної боротьби, далі кобзар, що з бандурою розносить славу про славних лицарів, посилює любов до України і сіє ненависть до її ворогів га кличе молодих людей до боротьби. Зі збільшенням друкованої продукції з’являються вірші, оповідання, публіцистичні статті і звернення, історичні легенди і розвідки, трактати, народне дійство, театр.