Ось така природа людська. Виникла альтернатива: поступитися місцем задля активізації опору асиміляції чи хай скорочується українство, як хоче, аби їм було тепло на насидженому місці? Вони обирають друге. Дивлячись на жахливі темпи скорочення україномовного населення Канади, вони бачать вину у чому завгодно, тільки не в собі та закостенілих структурах своїх організацій. Навіть проголошення України самостійною державою не сколихнуло їх і не спонукало скликати надзвичайні з’їзди для реорганізації діаспорних структур і оновлення їхньої діяльності. Як не пече їх факт, що 42 відсотки людей, які українську мову назвали 1986–1992 років рідною, мають понад 65 років, так не пече їх страшна суперечність поміж реальностями 1990–93 років і системою діаспорних організацій.
Той же парниковий ефект прагнення йти шляхом найменшого опору і небажання ворушити й міняти будь-що, небажання напружувати волю й діяти, проявляється і в ставленні до навчання дітей української мови. Їх туди водять, але як їх навчає вчителька, жодна українська організація не цікавиться, бо жінка дістала вчительську працю, нею вона дорожить, і ніхто не сміє контролювати рівень її відповідності учительській посаді. Між учителькою і батьками дітей зберігається мир і спокій, дарма що вона не вміє навчати учнів.
Якщо нервове перенапруження на роботі і забезпечення всіх побутових потреб розвиненою системою сервісу вже призвело до зменшення активності щодо позавиробничих проблем (і часом до великої байдужості й безпринципності), то до чого ж технічний прогрес приведе людину через 25 років?
До 24 серпня 1991 року боротьба за самостійність України була психологічною установкою всього активного націоналістичного українства. Цьому було підпорядковане все духовне життя, в цьому був його сенс. 24 серпня 1991 р. Україна стала самостійною. Мета життя досягнута. А позаяк життя не зупиняється, то що ж робити далі?
На початку еміграції після Другої світової війни високий накал політичної боротьби підтримував у багатьох людей готовність повернутися до рідного краю. З бігом часу відсоток таких людей зменшувався, і на час проголошення самостійності таких залишилося одиниці. Отже, канадські українці зостаються в Канаді.
Українці Канади забувають українську мову, але залишаються українцями.
Чи бажано це?
Не бажано, щоб українці втрачали українську мову, але вони її втрачають. За таких умов було б добре, щоб вони, навіть втративши мову, зберігали щирі почуття до України і вважали себе українцями.
Якщо в Україні ми визнаємо за українців людей, що забули українську мову і послуговуються російською, то чи можемо забороняти канадським українцям називати себе українцями через ге, що вони забули українську і послуговуються англійською? В Україні, щоправда, на російськомовних українців ми дивимося як на жертв примусової русифікації і при цьому маємо на увазі, що зі зникненням примусу і перетворенням української мови на державну мову ці зрусифіковані українці повернуться в рідне лоно. Щодо канадських українців у нас немає такої великої надії. Повертатимуть вони чи ні, залежатиме від багатьох чинників, у тому числі й чинників суб’єктивної природи.
Відповідь на це запитання дає нам історія. Багато українців Сибіру страшенно обурюються, коли через їхню російську мову їх вважають росіянами. Другий приклад — євреї: більшість із них не знає єврейської мови і послуговується мовами країни свого поселення, проте це їм не заважає вважати себе євреями.
Знаємо письменників, що писали іноземними мовами. Наприклад, Тургенєв писав свої твори французькою, але ніхто не піддає сумніву, що він — російський письменник. Щось подібне можна сказати і про нашого Гоголя.
Таким чином, у визначенні національності вирішальним є свідомість самої людини: з якою нацією вона себе пов’язує, до тієї і належить.
Якщо ми це визнаємо, тоді відкриємо зовсім нові перспективи, але визнати це зовсім нелегко, бо вся історія взаємин діаспори з рідним краєм відбувалася на основі ідеологічних цінностей і найпершого пріоритету серед них — ставлення до боротьби за незалежність. Утвердження нації досі відбувалося через зброю, політику, культуру, віру і мову, причому мова в цьому арсеналі була одним з найголовніших елементів.