Альбертський університет — недержавний навчальний заклад, хоча фінансує його в основному держава. Він має своє самоврядування в дусі європейської університетської автономії. Державне фінансування обмежене, і керівництво закладу намагається самотужки збільшувати свій бюджет, шукаючи замовлення на виконання окремих наукових розробок та залучаючи спонсорів, які з благодійних почуттів чи, може, якихось інших міркувань бажають допомогти фінансово. Невелику допомогу університет має також від плати за навчання іноземців. Як автономний заклад університет укладає угоди, приміром, з посольством Південної Кореї. Студент приїздить з Кореї, складає вступні іспити, проходить за конкурсом, і тоді корейське посольство вносить університету обумовлену плату за навчання.
Найбільше студентів з Південно-Східної і Східної Азії. Вивчають вони в основному природничі науки. Здобувають інженерні знання.
До університету мене запросили для присвоєння ученого ступеня почесного доктора права. Президент університету представив мене поважним ученим та численній молоді і запросив до слова.
Готуючи виступ, я подумав, що мене слухатимуть в основному молоді люди, то слід би почати промову з чогось не вельми серйозного, щоб настроїти аудиторію на веселий лад. І я почав:
— Як прожити свій вік? Як починати життя?
А хіба ми його починемо? Наше життя почали для нас батьки, отже, ми не брали участі в дискусії на тему: прийти нам на білий світ чи не варто приходити. Найважливіше питання нашого перед-існування було вирішене без нас. У цьому можна бачити зневажання нашої волі, але позаяк нас самих тоді не було, то не було ще й нашої волі, а отже, і не було насильства над нами. Тим не менше, випустивши нас на світ, нас просто поставили перед фактом, що ми мусили в нього вступити.
Другий факт свавілля в допочатковий час — нам не дали можливості повернутися назад. Коли ми вийшли на світ і побачили, що він недоладний, ми не могли замовити собі другу появу, скажімо, через сто років, коли світ стане кращим.
Отже, поза нашою волею, нас безповоротно випустили в недосконалий світ. Що було робити?
Можна прийняти світ таким, який він є, і самому припасувати себе до недосконалого світу. Можна взятися за перебудову його. Це два різних шляхи. Залежно від того, яким людина піде, матиме зовсім іншу долю. Вибір цього шляху і показує, якою людина є.
Тож який шлях обрати?
Щоб знайти його, Господь дав нам розум і бажання для пізнання навколишнього середовища та вироблення свого ставлення до нього. Бажання формують волю, а розум виробляє психологічну установку, яка й стає програмою життєвого шляху.
95 відсотків людей обирає шлях пристосування до наявних життєвих обставин. Ці люди живуть матеріальними потребами, і їхня психологічна установка полягає в забезпеченні собі найбільшого комфорту.
5 відсотків живе ідеями. Їх надихають великі ідеали справедливості, честі, гідності своєї нації або ще щось подібне.
Вони створюють музику, картини, романи, філософські вчення і політичні доктрини. Вони надихають людей на революції, винаходять електричні машини, атомну бомбу й реформують світ. Ціною безмежної жертовності і власних мук вони штовхають людство вперед.
Перший шлях означає життя спокійне, довге і непомітну смерть. Другий — зречення від звичайного людського щастя задля прогресу, слави, суспільного блага. Перший шлях дає земне щастя і закінчується забуттям, другий — не дає земного щастя, зате підносить над своїм часом і продовжує ім’я у пам’яті нащадків.
У чому сенс життя? У тому, щоб зробити з нього собі приємність, чи в тому, щоб ощасливити людство? Єдиної відповіді не існує. І кожна людина мотивуватиме свій вибір по-своєму. Щастя — це відстань між тим, що людина чекає від життя і що в дійсності має. Що ближча відстань, то щасливіша людина. Кожна людина хоче щастя, але кожна по-своєму, залежно від того, в чому вона бачить сенс свого життя.
Життя суспільства відбувається в певних історичних умовах, і в кожного народу в усякий період його розвитку є першорядні проблеми національної ваги.
Для українців такою проблемою вже понад триста років була проблема відновлення національної державності. Оскільки ідея національної свободи — це ідея ідей поневоленого народу, то народ прославляв борців за волю, складав пісні, легенди й думи, створив велику культуру, що наповнювала душу глибоким духовним змістом і в градації цінностей ставила їх на найвищий щабель. Боротьба за збереження нації стала для нас глибинним покликом крові і найвищим смислом життя.