У цьому я знайшов відповідь на запитання: для чого маю жити на землі?
Коли б я народився в незалежній Україні і вже не треба було боротися за самостійність, я був би, напевно, професором історіософії, а може, навіть доктором права.
Колоніальний стан моєї Батьківщини зробив мене борцем, а право я взяв до рук як засіб боротьби.
З університету одні виходять з думкою, що вони вже все на світі знають, а інші із сократівським: «Я знаю, що я нічого не знаю». Я на основі сократівської максими вийшов із заповітом: учитися постійно, вчитися і вчитися. Це допомагає не відставати від розуміння постійного процесу розгортання історичного часу (і, між іншим, рятує від зарозумілості). Знання допомагають бачити більше суспільно важливих чинників, а що їх більше враховано, то більше наближаєшся до об’єктивної істини, цебто майбутнього реального розвитку подій.
Доля, що веде нас у житті, власне, і складається з екзистенціального поштовху «хочу», «волію», «чинитиму» та сфери логічного обґрунтування. І якщо перше залежить від сили волі, то друге від обсягу знань та здатності до логічного мислення.
Якщо ви не хочете потрапляти під вплив мікросередовища, а хочете його самі створювати, мусите мати широкі знання і велику силу волі. Значення цих чинників не однакове в різних умовах, але вони однаково важливі для усвідомлення себе окремою індивідуальністю та вироблення в собі мужності взяти відповідальність за себе з рук інших людей на самого себе.
Принципове, величезне, капітальне значення для формування особи та всієї долі має ставлення до своєї смерті. Якщо людина боїться смерті до такої міри, що шантаж і погрози міняють її поведінку, така людина має шанси все життя пливти за течією. Якщо людина усвідомила себе господарем власного тіла і присягнула використати його для утвердження ідеї, якщо вона умоглядно вимовила обітницю, а в ряду загиблих борців поставила себе за наступну особу для смерті задля продовження життя ідеї і справді психологічно переступила грань вагання, тоді вона здобуває незрівнянно блаженне почуття внутрішньої свободи, яку ніщо й ніхто не спроможний скувати.
Разом з цією свободою, опертою на залізну волю і непохитну віру в справедливість мети, приходить відчуття зв’язку з духом героїчних пращурів, гостріше усвідомлення особистої відповідальності за долю нації та схильність до великодушного прощення слабким людям.
На рівні цієї свободи залізна воля і віра відчуваються як постійна внутрішня субстанція надскладної біологічної кібернетичної системи (конструкції). Людина, що зреклася особистого життя і перетворила себе на знаряддя реалізації ідеї, усвідомлює себе системою, здатної до самопрограмування (на основі постійного поповнення знань) і самовдосконаленні (на основі віри в досконалість Господньої конструкції). Цей додатковий щабель свободи додає самовпевненості і посилює відчуття власної самодостатності. Добре, коли розумність переростає в мудрість, бо мудрість толерантна до інших, у тому числі і ближніх.
Людина на рівні такої внутрішньої свободи та повної самовідданості ідеї ніколи не втрачає духу.
Для неї поразка — не катастрофа, доки не гине ідея, бо й особиста смерть — це ще не загибель ідеї. І я, бувало, в момент невдачі, коли роздягали догола і забирали всю працю довгих днів, стискався в клубок і казав: якщо все дотеперішнє пропало назавжди і я залишився серед ворожого світу тільки в масштабах свого фізичного тіла, то й тоді я втратив тільки другорядне, бо головне — розум і знання — залишилося зі мною. Мені неможливо завдати нищівного удару, не вбивши на смерть, бо, як казали стародавні римляни: Omnia mea mecum porto — все моє ношу з собою.
Перемога такій людині також не паморочить голови, бо за одним досягненням вона бачить чергове завдання, і оскільки воно важке, то яскраве почуття радощів затінюється легеньким смутком від передчуття складнощів наступного завдання.
Ставлення людей до нас залежить від нашого ставлення до них, часто опосередковано — від нашого ставлення до цілого суспільства.
Без сумніву, важливіше захищати тривке, аніж хистке, тому в суперечках я волів захищати істину, а не друзів. І коли софістичний розум заплутувався в аргументах «за» і «проти», вчиняв за совістю (за вимогою людської моралі), бо з бігом часу співвідношення аргументів може змінитися, але моральне зло не міняється на добро, як і навпаки.