І завжди мав собі за правило: слід сьогодні чинити так, щоб не довелося виправляти зробленого, червоніючи, завтра, бо спокійне сумління — велике благо, що продовжує життя і робить його кращим.
Три речі допомогли мені не зламатися в неволі: безмежна любов до Вкраїни і така ж упевненість у справедливості боротьби за її свободу; віра в Бога і готовність нести свій хрест до кінця; душевна рівновага від згоди між совістю і ділами.
Гегель сказав: хто багато хоче, серйозно нічого не хоче. Я хотів у житті одного: самостійності України. Я щасливий чоловік, бо бачу ЇЇ такою. Леле, легкий смуток проходить душею: досягнувши перемоги, бачимо, що відроджувати Україну — важке завдання. Завдання це вже не моє, воно — новому поколінню.
А у вас свої важливі проблеми, що виникатимуть впродовж життя. Розв’язуючи їх, не забувайте примножувати в світі добрі почуття і шанувати інших альтруїстів!
Потім були ще виступи. Після церемонії присудження почесного доктора права і вручення свідоцтва довелося відповідати на запитання численної групи журналістів.
Після цього нас запросили на вечерю до садиби канцлера Мактагарта. Садиба знаходилася за містом, і, за нашими поняттями, її умовно можна б назвати дачею.
Пан Мактагарт — високий чоловік віком років 50-ти, з сивуватою борідкою. Світлі очі і спокійний голос. Уся його статура, вираз обличчя й мова випромінювали спокій, урівноваженість і доброту. Виявляється, він не отримує зарплатні в університеті і працює в ньому з любові до знань і розуміння необхідності їх поширювати. Він має задоволення, що допомагає університетові перетворювати молодь на кваліфікованих фахівців з широкими знаннями, що сприятиме прогресу людства. Я подумав: добре, що цей альтруїст знаходиться на очах молодих людей. У повчальних книжках вони читатимуть про таку чесноту, як служіння іншим людям. Приклад їхнього університетського канцлера підтвердить їм, що книжні слова — не мертва абстракція, а живе правило, якому слідують і в наш час.
До садиби приїхало кілька керівників університету, Саварин з дружиною, чотири новоспечених доктори й моя дружина.
Пан Мактагарт розповів, як він став заможним. Все дуже просто. Земля на околицях Едмонтона була зовсім дешева. Аналізуючи тенденції майбутнього розвитку місцевої економіки, він зрозумів, що Едмонтон розширюватиметься в цьому напрямку, отже, земля буде дорожчати. Він купив поле й ліс і трохи почекав. Його передбачення справдилися, і він дістав можливість здавати землю в оренду. На цьому й розбагатів.
Коли нас запросили до столу, ми підтримали тост канцлера за здоров’я і успіх нових докторів.
Я завів розмову з японцем — професором університету. Той розповідав, як після Другої світової війни нищівна поразка японців гнітюче вплинула на все їхнє суспільство, розвинулося почуття неповноцінності й безвиході. І як лідери нації, долаючи комплекси, розробили стратегічну програму виведення Японії з кризи. Вони висунули гасло: «Японія програла війну тому, що мало виробляла двигунів». З цього гасла вийшла програма індустріалізації Японії. Індустріалізація неможлива без освіти. І тоді сформулювали друге гасло: «Щоб не бути битими, необхідно освіту підняти на найвищий рівень». Конструктивні програми були зрозумілі кожному японцеві і стали джерелом натхнення для творчості всього народу. Народ засів за шкільні парти. Лідери нації розробили методики навчання, уперше в світі комп’ютеризували освіту і через комп’ютер зробили доступною для кожного учня й студента всю необхідну інформацію з будь-якої галузі знань. Стратегічний розрахунок був правильний: патріотично зорієнтоване молоде покоління, здобувши освіту на найвищому рівні, підніме Японію на найвищий індустріальний щабель.
Мій японський співрозмовник за фахом педагог. Про значення освіти для відродження нації говорив професійно й цікаво і радив орієнтувати уряд нової Української держави реформувати освіту, зробивши її предметом особливої уваги.
— Наше становище значно складніше, — сказав я. — Ви маєте патріотичний націоналістичний народ з високим почуттям національної гідності. Ви державний народ. Ваша війна проти Південно-Східної Азії походила не від комплексу меншовартості, а від надмірності національних амбіцій. Я син народу, що 340 років був під московською окупацією. І нам ще тільки належить стати державним народом і відчути в собі силу.