Значну частину розмови за вечірнім столом зайняло обговорення перспектив відкриття українського консулату в Едмонтоні. Пан Якута добре знав прем’єра Кляйна, настрої в урядових і підприємницьких колах Альберти. Ці настрої були цілком на боці України. Нам обіцяли обладнати приміщення для консулату і передати безплатно на цілий рік. Обіцяли оплатити працю однієї людини впродовж року в консулаті, причім говорили, що коли консулат виправдає їхні надії, то, може, й продовжать цю безплатну допомогу. Оскільки роль консулату бачили в постачанні інформації з України щодо підприємництва, туризму, науково-технічних і культурних обмінів, а не в гарантіях успішності підприємницьких планів, то ризик спричинити розчарування з боку консулату був, власне кажучи, мінімальний. Щоб остудити оптимізм моїх співрозмовників, я почав говорити про складності маршруту торговельних потоків із західної частини Канади в Україну. Цей фактор важливий, звісна річ, але не вирішальний, бо ж не обов’язково, наприклад, обладнання для нафтобудування везти з Едмонтона чи Калгарі до Одеси. Можна везти технічну документацію чи купувати для спільного проекту обладнання і в Європі.
* * *
Цього ж 11 червня долетіла сумна вістка про смерть патріарха української автокефальної православної церкви Мстислава. Царство небесне йому! Упокоївся вірний син української нації. Понад 70 років він боровся за самостійність України і наставляв синів на добру мораль та служіння неньці Україні.
* * *
Едмонтонські українські друзі запросили нас на екскурсію для ознайомлення з місцями перших українських поселенців у Канаді. Ми згодилися. І 12 червня пан Радомир Білаш, Зенон і Зірка Когути, Надія і я вирушили на авто в подорож. Пан Білаш — етнограф і історик, тож був нам за доброго провідника.
Перша зупинка — село Мурдеар з музеєм отців ордену василіан. У музеї зберігають Острозьку біблію Івана Федорова — першодрук (оригінал) XVI сторіччя. Дивно, що такий раритет потрапив у село далекої західної канадської провінції Альберта! Потім показали кінофільм про 50-річчя поселення українців у Канаді, зроблений майже п’ятдесят років тому. Кінотехніка тоді ще була на низькому рівні, і стрічка відтворювала події не зовсім досконало, але документальні кадри справляли велике враження своєю правдивістю.
Наступне поселення Вегревіль славнозвісне на всю Канаду фестивалями, що в ньому відбуваються. Під’їжджаючи до села, ми здалеку побачили величезну писанку заввишки метрів з десять. При в’їзді нас зустріла невелика українська громада й староста села.
Відвідали в містечку під назвою Два Бугри будинок для старих. Його організували українці. Люди похилого віку, які не мали дітей чи втратили їх, знайшли тут притулок з дбайливим доглядом і співчутливими співрозмовниками й однодумцями. Були на фермі пана Миколи Баб’юка. Він уміло вів господарство, витримував конкуренцію і любив свою працю. У той час, як більшість українських селян поступово відходили від сільськогосподарського виробництва й переселялися до міст, він залишився при землі на своїй господі і завдяки енергії й кмітливості встигав за технічним прогресом.
Оглянули тубільну резервацію, її поселення й музей. У музеї на великій стіні розвішано одяг і прикраси вождів племені. Вождь племені пояснив значення символів віяла з величезних пір’їн. Кожна пір’їна щось означала. Символіка пір’їн передавалася від одного вождя до другого. Вона містила в собі і родові перекази, й індивідуальні риси вождя, і зв’язок духу племені з богами.
Відвідали цвинтар перших українських поселенців у селі Чипман.
Пообідали в ресторані пана Панича. Підприємливий Панич спорудив хату-навіс над старою хатою. Стару українську хату полагодив і пристосував під шинок. Хата стала і музейним експонатом, і сучасним рестораном. Стомлені мандрівники сходилися до господи, щоб відпочити, подивитися на архітектуру старої української хати, поїсти й погомоніти з люб’язним господарем.
Під високим сонячним небом простягалися широченні простори більш-менш рівнинних земель. Вузькою, але покритою асфальтом польовою дорогою наш новий мікроавтобус швидко мчав уперед. Обіч дороги іноді зустрічалися старі похилені хати в оточенні дерев. Ніхто в них не жив.
— Де ж люди звідси? — запитав Білаша.