А Україні, вступаючи в коло незалежних держав, слід зрозуміти, що правила гри між ними, в тому числі й моральні норми, встановилися до нашого виходу на міжнародну арену. І якщо ми не маємо зарозумілого наміру змінити ті правила, то слід їх прийняти. Тоді на нас не дивитимуться, як на диваків, і нам стане легше жити. США, Франція, Росія продають зброю і заробляють великі гроші. Україна успадкувала великий військово-промисловий комплекс. Вона могла б не знищувати його, а вдосконалювати виробництво зброї і продавати її. Ні, ми захотіли бути «святішими від Римського Папи»: зброя, бач, призначена вбивати людей, отже, аморально на ній заробляти.
Ну й що, Україна виправила світ? США, Франція, Німеччина, ці передові й культурні держави, засоромилися продавати зброю? Та де там! Отже, ми світ не виправили, а втратили багато.
Ще одна ілюзія.
Україна була колонією. Була пригнічена, ув’язнена. Мучилася і страждала. Тепер вирвалася з неволі і з’явилася перед іншими народами. Ці інші народи мали б радіти нашому виходові з неволі, співчувати, допомагати. Та нічого подібного ці інші народи не відчувають. Вони цікавляться нами з точки зору своїх інтересів: що можна у нас купити дешевше, що можна нам продати дорожче і чи не можна нам підкинути неякісний товар?
Вони дивляться на нас з острахом: чи не станемо ми їм загрожувати, бува, війною, чи не станемо ми їм великим конкурентом на світовому ринку?
Клуб високорозвинених держав — це клуб обраних. Вони не поспішають впускати до нього нових членів. Навпаки, делікатно відштовхують.
Україна простодушно йде до них зі своїми болями, а вони лише нишком сміються і прописують нам таке зілля, яке поступово перетворюватиме нас на їхніх помічників. Ми хочемо рівноправного партнерства, а вони хочуть бачити в нас країну третього світу.
Кожен з українців зокрема — це розумна, кмітлива, путяща людина, а разом нація не вміє організувати національне життя. Внаслідок довготривалої бездержавності у нас немає доцентрового державницького мислення. Прості люди не звикли шукати правди в Києві, не звикли пов’язувати свій добробут з незалежністю України, з її політичними й економічними порядками і добробутом. А провідна верства, яка щойно з’явилася, не має навичок керівництва Україною як незалежною окремою країною, як окремим великим складним організмом.
І народ, і влада мусять зрозуміти, душею сприйняти й засвоїти одне: ніхто не дбатиме про українців. Тільки ми самі у взаємодії з нашою владою та бажаючи добра одне одному зможемо підняти рівень нашого розвитку й достатків.
Невмілі навчаться, злодіїв слід би пересадити, але ще важливіше всім українцям відчути кровну спорідненість та спільність історичної долі. Це почуття змінить бажання «щоб у сусіда корова здохла!» на бажання: «хай сусідові подвоїться урожай!», бо як у нього подвоїться і у всіх подвоїться, то й уся Україна стане заможною.
Немає тепер московської влади над нами, немає безмежних просторів Сибіру, є наша рідна тепла земля з кістками й піснями наших пращурів. Зрозуміймо її як наш власний дім і повернімось до нього душею!
Пан Бієга хотів заснувати в Україні підприємство. Позаяк він родом із Західної України, то й пропонував вкласти кошти у підприємство в західній частині України.
Звісна річ, мене це зацікавило, і я попросив Бієгу докладніше розповісти про свої плани.
Суть їх була в тому, що він хотів виробляти цеглу, керамічні труби, кахлеву плитку, череп’яний посуд і щось подібне. На Роздольському сірчаному комбінаті добувають сірку, а побіжний мергель вивозять як супутні відходи. Тим часом мергель можна використати при виробництві цегли. Ми всебічно обговорили ідею, і я пообіцяв допомогти панові Бієзі. Повернувшись до Оттави, написав листа директору Роздольського сірчаного комбінату Мирону Кучабському про можливість заснування у них цегельні на переробці мертелів, передав Кучабському Бієгів запит щодо хімічного складу сировини. На тому основне завдання посольства вважав вичерпаним.
Бієга хотів їхати в Україну, щоб подивитися на місці і деталізувати умови угоди, але занедужав і поїздку відклав. Тільки 1994 року, повернувшись з Канади в Україну, я довідався, що Кучабський цілий рік не відповідав на діловий лист Бієги. Така безалаберність і безвідповідальність обурила канадця. За свій довгий вік він пересвідчився, що з такими людьми не варто мати справу — з ними завжди робота не клеїться, їм завжди щось заважає, з ними не заробиш, а втратиш.