Мені було страшенно прикро, що Львівщина втратила шанс збудувати на чужий кошт добру цегельню.
Далі пан Бієга спитав, чи сподобався мені збірник з історії українців Квебеку. Я відповів, що ще не бачив його.
— Як не бачили? — здивувався Бієга. — Хіба пан Д. вам не передав?
— Ні, не передав.
— Я ж йому дав кілька примірників і попросив один передати вам. Він обіцяв зробити це.
— Може, ще передасть?..
— Так уже ж минуло цілих півроку! — обурено вигукнув Бієга.
Я гарячково думав, що б його вигадати на виправдання відомого в Україні чоловіка. Та спромігся тільки якомога лагідніше сказати: «Ще передасть. Може, просто був зайнятий…».
— Як зайнятий!? — обурювався Бієга. — Він же обіцяв передати! То й у цьому на вас не можна покластися…
Слово «вас» стосувалося не тільки пана Д., воно стосувалося мене, всіх українських українців. І вимовив він це з сумом і якимсь пригаслим голосом. Потім повернувся, згорбився і пішов геть… від України. Либонь, назавжди.
Як безмежно гірко, що ми такі!
Однією з родин, яка щиро взялася допомагати незалежній Україні, було подружжя Терлецьких з Торонто — Йосип і Дарія. Це вони безплатно друкували на своєму чудовому папері різні бланки для посольства, візитки для дипломатів, синьо-жовті прапорці до свята, конверти й запрошення.
Йосип Терлецький кілька разів їздив в Україну і вже тоді фінансував видання трьох томів «Літопису УПА». Проводив переговори про виробництво в Україні друкарських фарб і готовий був вкласти гроші в таке підприємство. Якось до його помешкання вдерлися бандити, понівечили великий комп’ютер і побили господаря. Він потрапив до лікарні і мусив деякий час відлежуватися. Поліція не знайшла злочинців, і нам залишається тільки здогадуватися, кому стояла на заваді його самовіддана патріотична діяльність.
Коли він одужав і приїхав у посольство, то вельми шкодував за комп’ютером — без нього не міг нормально працювати. І все-таки погодився друкувати посольський журнал.
У таких самовідданих патріотах сила світового українства. З різних куточків земної кулі вони несуть свою дрібку до рідної Батьківщини і допомагають їй вистояти на самостійницькому шляху.
* * *
З Марією Маланчук я познайомився влітку 1989 року в Парижі.
Два тижні я жив у представника Української Гельсінської групи у Франції Леоніда Плюща, який організовував мені зустрічі з державними й партійними діячами Франції.
Пані Маланчук — наукова співробітниця Наукового товариства імені Шевченка в Сорселі під Парижем. Директор НТШ професор Аркадій Жуковський познайомив мене з діяльністю вчених НТШ, де на більшості зустрічей з державними діячами Франції за перекладачку мені була саме пані Марія. У ній я вперше в житті побачив перекладачку, яких у наступні роки зустрічав лишень одиниці. Вона перекладала мої виступи на французьку не просто синхронно, а ніби читала мої думки наперед. А головне — не спрощувала і не редагувала моїх висловлювань, як це вельми часто роблять пересічні перекладачі.
За два тижні перебування в Парижі вона розповіла мені дуже багато з життя французької політичної еліти, української й російської діаспор та українських науковців.
Праця з цією жінкою була ефективна, корисна й приємна. Завжди, повертаючись подумки до Парижа 1989 року, з приємністю згадував і Марію Маланчук.
Минуло кілька років. Україна стала незалежною державою. Я опинився в Канаді на посаді українського посла. І ось від пані Маланчук надходить клопотання прийняти її до мого посольства на роботу.
Що маю діяти?
Пані Марія справді була б однією з кращих трудівниць посольства — у цьому в мене не було жодних сумнівів. А з іншого боку, Україні потрібне не тільки оттавське посольство. Їй не менш потрібно мати добре представництво й у Франції. Дмитро Павличко, голова Комісії Верховної Ради у закордонних справах, шукав людей для французького посольства. Мені хотілося б працювати разом з панею Маланчук, але я порекомендував Павличкові залучити її до роботи в українському посольстві в Парижі.
Не знаю, чи вдалося б мені подолати опір МЗС. Може, все-таки вона могла б працювати в нас на тих умовах, на яких працювала Надія Вихровська. А може, для пані Маланчук такі умови були б неприйнятні? Не знаю. Проте й досі відчуваю перед нею провину. Міркував нібито й логічно, але щодо неї особисто — якось бездушно…