Минуло півроку. Ми збиралися покинути Канаду й повернутися на Батьківщину. Проглядаючи альбом, Надія наткнулася на фотокопію портрета пана Липера.
— Левку, — звернулася вона до мене, — поглянь на цей портрет. Усе-таки Липер намалював видатну картину. Це видно навіть з репродукції.
— Коли картина писалася, я розповів Липеру про роботу над книжкою «Не дам загинуть Україні» і спитав його, чи міг би я використати репродукцію з його картини. Він охоче погодився. Я висловив думку, що, може, було б добре і для книжки, і для реклами його твору надрукувати кольорову репродукцію з портрета на обкладинці книжки.
За кілька тижнів по тому дружині трапилося зустрітися з панею Йосипчак, вона все-таки згадала про картину і між іншим сказала, що за п’ять тисяч доларів, може б, ми й викупили її.
— О, ні, про це нічого й думати! — відказала пані Йосипчак. — Картина коштує набагато більше. На ній перший посол України в Канаді, і не просто перший український посол, а Лук’яненко! Ні, ні, картину ми ніколи з Канади не випустимо! Вона наша! І нашою залишиться!
Ну й нехай. Бог з нею!
2 липня я зустрічався з головою центральної управи Організації українських націоналістів Теодозієм Буйняком з Торонто. Обговорили становище в Україні та можливості ОУН у допомозі демократичним силам у майбутніх виборах до Верховної Ради.
Він розповів, що пані Слава Стецько створила в Україні бандерівську партію під назвою Конгрес українських націоналістів. Шкода, що не дотрималася слова, яке дала мені 1989 року в Німеччині. Я казав тоді шановній пані, що в Україні виникла когорта надійних патріотичних політиків. Вони здобули досвід боротьби в тюрмах та сучасних українських умовах. Знають добре методи роботи чекістів і вміють відстоювати інтереси України. У вас, сказав я, такого досвіду немає. У вас інший досвід. Ваш досвід варто вивчати і все краще з нього запозичати, але він формувався попереднім поколінням півсторіччя тому. Наш досвід формувався й формується в умовах теперішньої Російської імперії і нинішньої боротьби з нею українських патріотів. Головне, що я прошу, — це не переносити вашої затятої боротьби з мельниківцями в Україну. Ваші суперечки з приводу подій п’ятдесятирічної давнини абсолютно байдужі для нас, але вони не байдужі для московської імперії як спосіб роз’єднувати українські національно-визвольні сили.
Розмова з панею Славою Стецько в цьому дусі тривала довго. Врешті вона чітко й однозначно обіцяла мені не переносити в Україну своїх суперечок з мельниківцями.
До речі, десь приблизно за три тижні того ж 1989 року в Парижі відбулася подібна розмова з провідником Організації українських націоналістів (мельниківців) Миколою Плав’юком. І в нього я теж узяв слово, що вони не переноситимуть своїх суперечок з бандерівцями в Україну.
Події наступних років показали, що вони не втрималися від створення в Україні своїх окремих організацій.
* * *
Забігаючи трохи наперед, розкажу, як розвивалися події далі.
У Києві за рішенням Президії Верховної Ради при міністерстві внутрішніх справ з участю СБУ була створена Комісія з вивчення історії ОУН — УПА. Коли мене про це повідомили, я написав листа з пропозицією включити до складу Комісії керівників діаспорних політичних партій або їхніх представників. Назвав прізвище Миколи Плав’юка — особи, що, без сумніву, могла б бути корисною для Комісії.
У зв’язку з цією Комісією постало питання про архів ОУН — УПА. На зустрічі з Плав’юком ми докладно обговорили проблему. За кордоном у багатьох місцях за повоєнний період зібрано велику кількість надзвичайно цінних документів про різні сторони життя і боротьби українців за незалежність України й за своє виживання. Прикладом може бути Оттава, де в державному архіві (яким, до речі, керує українець) є великий український фонд.
Зійшлися ми на думці, що становище в Україні поки що непевне: в різних установах багато російських шовіністів, і вони просто спалять або погноять документи часів боротьби за волю. Отже, за сучасних умов передавати архіви в Україну не можна. З іншого боку, щоб сприяти переосмисленню нашої національної історії і прозрінню, діаспорні архівні документи в науковий обіг запустити необхідно. Для цього є спосіб — передавати в Україну не оригінали, а копії.
На мою пропозицію про доповнення Комісії керівниками (або їхніми представниками) діаспорних політичних партій хутко отримав відповідь. Мені дякували за пропозицію і висловили згоду включити до Комісії відповідних людей.