Тим часом становище в Україні ускладнювалося: економічна криза поглиблювалася, масово розкрадалося народне добро, поширився економічний бандитизм, життєвий рівень народу різко впав і на масовому народному розчаруванні й песимізмі зростали і чимраз вище підіймали голови три комуністичні партії. Комісія, навіть не почавши вивчення історії ОУН — УПА, припинила свою роботу.
Верховна Рада саморозпустилася й призначила вибори на березень 1994 року.
30 липня я з дружиною, Іриною, Ганнусею та Шандрук з сім’єю виїхали до Торонто.
Увечері в Торонто я з Шандруком з одного боку та пани Буйняк, Окіп’юк, Романишин з ОУН (бандерівці) з другого у кредитній спілці «Будучність» обмінялися думками про становище в Україні та способи співпраці у виборчій кампанії. Бандерівці визнали, що пані Слава Стецько і свіжоспечений Конгрес українських націоналістів (КУН) — це їхня організація. Висловивши надію, що Українська республіканська партія і КУН домовляться про спільну тактику у виборах. Така зустріч з офіційним керівництвом канадських бандерівців була першою. Характером досягнутого взаєморозуміння ми з Шандруком були задоволені, дарма що питання про матеріальну допомогу залишалося відкритим. (Схоже було, що канадці допомагатимуть тільки КУНу).
Через півроку вже в Україні виявилося на практиці, що в абсолютній більшості виборчих округів КУН не зміг узгодити спільних з УРП (чи будь-якою іншою партією) кандидатів у депутати, в результаті чого провів до Верховної Ради тільки сім своїх членів.
Усі ці місяці посольство працювало напружено й ініціативно. Особливо мене радував Шандрук. Паралельно з основною роботою він з допомогою діаспори випускав англомовний журнал під назвою «Українсько-канадський політичний і торговельний порадник».
У низці культурних заходів з пропаганди України в Канаді помітним явищем була участь посольства в молодіжному фестивалі в місті Чиоукутимі. Від посольства у фестивалі брав участь Веселовський.
На фестивалі кожна національна група представляла своє народне мистецтво. Українці Канади завжди брали активну участь у таких фестивалях, проте фестиваль 1993 року був особливий — уперше українці святкували як представники державної нації.
* * *
Пані Оксана Башук, яка нещодавно повернулася з України, провела зустріч з директором Міжнародного інституту комунікацій паном Аленом Гуром і поінформувала мене про останні події.
Міжнародний інститут комунікацій складається з представників засобів комунікації різних держав і раз на два роки проводить міжнародні конференції. На цих форумах обговорюють найновіші технології радіозв’язку, телебачення, використання космосу та багато інших цікавих проблем. Наші друзі, зокрема директор інституту пан Гур, з великою симпатією ставилися до молодої Української держави і робили все, щоб допомогти Україні. Наступна конференція, запланована на осінь 1993 року, мала відбутися в Мексиці. На попередніх зустрічах я пояснив панові Гуру, що в Україні економічна криза і нам важко буде сплатити вступний членський внесок та оплатити українську делегацію до Мексики. Пан Гур обіцяв зменшити витрати для українців. І справді, членський внесок зменшили до 2000 доларів і брали на себе оплату поїздки двох осіб з Києва до Мексики й назад.
Кращих умов і уявити було годі. Я написав листа міністрові зв’язку України панові Проживальському про доцільність вступу України до цього інституту і запропонував направити на конференцію одного технічного фахівця, а другою особою міг би бути дипломат з нашого посольства. Він перелетів би до Мексики за кошти посольства і в Мексиці забезпечив би переклад та дипломатичну допомогу технічному фахівцеві. По-друге, посольство могло б заплатити внесок України зі свого рахунку, отже, Україні вступ до Міжнародного інституту комунікацій та перша участь у конференції обійшлася б безплатно. Міністр відмовився, посилаючись на фінансові труднощі, які не можна буде здолати. Отак завжди буває: якщо не хочуть робити, то бояться труднощів. А вигода від прямого виходу нової держави на цей інститут комунікацій була б величезна! Адже ми живемо у вік інформатики, що здійснюється через комунікації, і стояти осторонь цього — це однаково, що в XX сторіччі споруджувати навколо України Китайський мур!
Після того як російський парламент оголосив постанову про статус міста Севастополя, українська влада відреагувала відразу — подала скаргу в Раду Безпеки ООН. Наш міністр Зленко також діяв енергійно й рішуче. Він полетів до Нью-Йорка, і буквально за кілька днів відбулося спеціальне засідання Ради Безпеки ООН для розгляду української скарги.