Я не знав, чи працює Комісія при міністерстві внутрішніх справ з вивчення історії ОУН — УПА, чи так і вщухла, не почавши роботи, але, бажаючи спонукати її до праці, написав листа до керівників українських діаспорних організацій з пропозицією зв’язатися з Комісією і запропонувати їй свою допомогу. У цих організаціях є чимало учасників збройної боротьби за незалежність, є велика кількість документів з вельми цінними свідченнями масового героїзму, мужності і безмежної самовідданості західноукраїнського населення, його вірності ідеї незалежності України. Немає жодних сумнівів, що вивчення цієї боротьби збільшить кількість прихильників наших друзів і зменшить сили ворогів.
За ініціативою Шандрука я взяв участь у переговорах з паном Капітановичем — колишнім послом Югославії в Канаді, який через незгоду з політикою свого уряду відмовився від високої посади, прийняв громадянство Канади і став одним з керівників потужної світової будівельної фірми. Тепер фірма пропонувала збудувати в Києві дипломатичне містечко. З попередніх зустрічей Шандрук дійшов висновку, що фірма підприємництво веде чесно і з нею варто мати справу. Капітанович уже мав на прикметі два підходящих для будівництва місця в межах Києва і одне на околиці міста. Де буде споруда і якою завбільшки — це вирішить Київська міська рада, але фірма має великий досвід будівництва такого роду, і пан Капітанович упевнений, що розташування майбутнього дипломатичного корпусу в двох-трьох містечках було б зручним і для дипломатів, і для Києва. Умови виконання контракту Шандруку здавалися цілком прийнятними. Я також не знайшов у пропозиціях Капітановича чогось невигідного для України, тому попросив Шандрука підготувати посольського листа до Києва з нашим позитивним відгуком.
Прагнучи допомогти Україні розв’язати енергетичну кризу і зменшити залежність від російської нафти, Олександр Шандрук активно вишукував різні ідеї й пропозиції щодо цього. Посольство допомагало у підготовці поїздки голови Держкомітету нафти й газу Михайла Ковалка до західних провінцій Канади для переговорів з нафтовими компаніями.
У ході спілкування в Оттаві з послом Південно-Африканської Республіки стало відомо, що в ПАР перетворення вугілля на бензин поставлено на промислову основу і що ПАР готова прийти нам на допомогу і збудувати в Україні завод майже безплатно. Посольство, звісна річ, ухопилося за цю ідею й почало розвивати її далі. Шандрук підготував до МЗС та Міненергетики відповідного листа, а я порушив це питання у телефонній розмові з кандидатом технічних наук Анатолієм Здоровим, що працював тоді в Харківській обласній адміністрації.
На моє повідомлення про досягнення ПАР він переможно заявив:
— Що там південноафриканці… Наші харківські вчені вже й самі розв’язали цю проблему — лабораторна установка працює і дає бензин.
— Так чому б не збудувати завод? Що, немає доларів?
— А навіщо нам долари, хіба наші робітники доларами платять за хліб?
— Та я маю на увазі долари для закупівлі за кордоном технологічного обладнання.
— Нам не потрібно купувати технологічного обладнання. Ми можемо його самі зробити.
— Тоді в чім річ?
— Немає вказівки від влади. Бракує одного — державницької волі зменшувати українську залежність від Москви.
З політичних верхів Києва чимдалі частіше доходили сумні звістки про відсутність приватизації та суперечки у Верховній Раді й уряді навколо майбутнього економічної політики України. Непокоїли взаємини з Росією. Схоже було на те, що в уряді навмисно створюють борги перед Росією, вона тисне вимогами сплатити їх, а наші свідомо піддаються і відступають. Часом здавалося, що наш Президент Кравчук хитріший за Єльцина і вміє його обіграти, а іншим разом складалося важення, що він психологічно слабкіший і щоразу у відповідальний момент відступає. Мене дратувала його поступливість. Я пробував ввійти в його становище, уявити всі труднощі й виправдати, але мозок тут же вказував на величезні тили, що стоять за Президентом, і виправдання не виходило.