— Якщо так підходити, — сказав посол, — тоді треба думати не тільки про Україну, бо під комунізмом була не лише вона.
— Україна ділить величезний євразійський простір на дві частини. Саме вона стоїть на межі Європи й Азії. Саме тут важливо захищати європейські духовні цінності. Ми покалічена, але не вбита нація. У глибинах народу вціліли духовні прапервні українців, і доброзичлива допомога Заходу могла б прискорити їх зміцнення і розквіт. Ці прапервні — європейська цивілізація, і на межі з азійською Московією Україна захищала б Європу.
Пан посол обіцяв передати нашу розмову до Ватикану. З його прихильного ставлення до України я відчував, що до Ватикану підуть позитивні рекомендації.
19 вересня я написав звернення українцям Канади з поясненням мотивів полишення посади посла і повернення в Україну. Подаю зміст звернення:
«Шановні українці Канади!
Навесні 1992 року було вирішене питання про призначення мене на посаду посла до Канади. На той час я був головою Української республіканської партії, депутатом Верховної Ради, членом Конституційної комісії і членом Комісії у справах законодавства й законності.
Комуністична більшість після шоку від поразки заколоту 19–22 серпня 1991 року почала потроху оговтуватися, але здавалося, що Україна хоча й болісно, але все-таки зміцнюватиме свою державність, отже, критичний момент минув і тому можна їхати з України для створення посольства в далекій Канаді.
У травні я виїхав до Канади і з вашою фінансовою та моральною підтримкою приступив до створення посольства.
Тим часом в Україні комуністи набирали чимраз більшої сили. Демократи, дбаючи про захист молодої держави від зовнішньої загрози, пішли на примирення з номенклатурою далі, ніж було необхідно, внаслідок чого склалася унікальна ситуація: в революційний час Україна стала на шлях надповільноі еволюції. Це була помилка. Вона повністю розв’язала руки партократії, і та почала гальмувати оновлення суспільства, по суті, цілковито відмовившись від приватизації економіки, що призвело до ще більшого поглиблення кризи старої економічної системи. Під осінь 1992 року всі це відчули, і під тиском національно-демократичних сил уряд Фокіна пішов у відставку.
Новий голова Кабінету Міністрів Л. Кучма сформував уряд з невеликою кількістю демократів і своїми прямими й рішучими заявами про боротьбу з мафією, про роботу над планами малої й великої приватизації та деякими практичними кроками дав підставу думати, що його уряд справді виведе українську економіку з кризи.
Нашому посольству стало легше працювати.
Під час функціонування уряду Фокіна слова українських дипломатів про необхідність розширення економічних зв’язків Канади з Україною зустрічали в канадських офіційних колах відповідь; «Кому допомагати, з ким розширювати підприємництво? У вас же 5 відсотків приватного сектора, а державний сектор, що становить 95 відсотків економіки, у руках тих, хто вміє націоналізовувати, а не вести підприємницьку діяльність! Створіть приватний сектор — і тоді будемо розвивати підприємництво з Україною, а до того ми не хочемо ризикувати!».
Після перших рішучих кроків уряду Кучми у напрямку приватизації дипломати здобули підставу для аргументації своїх закликів до розширення українсько-канадських економічних взаємин.
Проте з часом стала очевидною вся соціальна обмеженість уряду Кучми: як представник колишньої комуністичної номенклатури він не зміг переступити через свої кастові інтереси і розпочати приватизацію.
1991 року Верховна Рада ухвалила низку відносно прогресивних економічних законів, однак 1992-й і особливо 1993 роки показали, що вона не хоче втілювати їх у життя — егоїстичні інтереси виявилися сильніші за інтереси народу.
Президент не використав своїх повноважень для того, щоб державна машина самостійної України почала працювати в дусі розв’язання нагальних потреб.
З України до Канади доходили сумні звістки про неспроможність владних структур децентралізувати економіку і передати її у власність приватних підприємців, про стару звичку виплачувати гроші тим, хто їх не заробив, а звідси — безупинний ріст інфляції, поглиблення економічної кризи і зубожіння народу.
Цього року Господь дав нам нечуваний урожай, але за умов повної глухоти влади до потреб народу та її безпорадності навіть цей дар Господній викликає не тільки радість, але побоювання і сум, бо хоч би скільки потрапляло до її рук, у неї все десь зникає, немов вода в пісок.