Мені будинок не подобався. Він був якийсь вельми старомодний. Та коли при оглядинах Гуцуляк сказав, що будинок коштує 615 тисяч доларів, я відразу замовк. За п’ять місяців збирання коштів для потреб посольства зібрали трохи більше 60 тисяч доларів. 615 тисяч — це величезна сума. Якщо цей будинок, подумав я, коштує 615 тисяч, то скільки ж коштуватиме пристойний? Вимагати кращий означає залазити в чужу кишеню — це було б страшенно нескромно з мого боку. Окрім того, вимагати кращого означає відкласти купівлю в невідоме майбутнє, бо якщо досі назбирали 65 тисяч, то скільки ж років потрібно буде, щоб зібрати півтора-два мільйони на справді пристойний будинок? І загалом, чи можна зібрати таку суму? Може, такої суми взагалі ніколи не зібрати, то що ж — відкриття посольства відкладати на роки? Нерозумно. Посольство потрібно організувати якнайшвидше і приступати до активного дипломатичного захисту інтересів України. Хай буде тепер бодай такий будинок. Років за три-чотири економіка України трохи вийде з кризи, бюджет МЗС збільшиться, і тоді можна буде купити новий престижний, а цей або продати, або розмістити тут консульство, торговельну місію абощо.
Другий чинник. КУК найняв для мене готель на один місяць з розрахунку, що протягом цього терміну буде куплене чи винайняте приміщення для резиденції посла. Припускали, що посол може тимчасово поселитися в службовому приміщенні, тобто в цьому ж будинку.
Третє. За кілька днів проживання в готелі я помітив, що прибиральниця, пожежні та ще бозна-хто мають можливість заходити до номера, коли я (чи дружина) відсутні. Це означає, що всі мої службові документи, по суті справи, відкриті для невідомо кого. За всього мого дружнього ставлення до канадської держави, я все-таки зовсім не хочу бути оголений перед нею. А потім, де гарантія, що за такої повної відкритості сюди не залізуть шпигуни? Тому необхідно чимшвидше виходити з готелю й поселятися в такому помешканні, яке можна було б охороняти.
Родіонов одержував зарплатню в російському посольстві, і хоча виконував мої завдання, але поки що ходив щодня у свій кабінет у російському посольстві. Я попросив його організувати мені зустріч з російським послом Бєлоноговим Олександром Михайловичем і в порядку підготовки до зустрічі дати мені дві довідки: про штат російського посольства і про власність російського (колишнього посольства СРСР) на території Канади.
Зустріч відбулася 1 червня. Я пішов на зустріч з Родіоновим, і Кучером. Бєлоногов прийшов на зустріч зі своїм радником-посланником Средніним.
Напочатку я висловив у загальних рисах своє позитивне ставлення до тих радикальних змін, що відбулися на території колишнього Союзу, і поцікавився, як він оцінює дезінтеграцію СРСР і появу незалежної України. Він висловився в дуже нечітких формах у тому дусі, що зміни треба сприймати як факт.
Потім я виклав позицію українського уряду щодо міжнародних боргів колишнього СРСР. «Україна, — сказав я, — є спадкоємницею СРСР. Це означає, що Україна бере на себе ту частину боргів Союзу перед іноземними державами, що відповідає нашій частці в Союзі. З іншого боку, це означає, що Україна претендує на відповідну частку у спадщині колишнього Союзу, яка розташована на території колишнього Союзу і поза його межами в інших державах. Чи визнаєте ви, пане посол, в принципі можливість розподілу між колишніми союзними республіками спадщини Союзу?»
— Виходячи з реальностей, що склалися останнім часом, — сказав Бєлоногов, — було б нелогічно ігнорувати їх. — Мовляв, шляхи Господні несповідимі і не можна сказати, як розвиватимуться події в найближчий місяць-два.
— Однак у межах історичної непевності діють політичні сили, яким доводиться розв’язувати цілком конкретні справи. Ви знаєте, що наш міністр Зленко порушував питання перед вашим міністром Козирєвим про передачу частини будинків колишнього Міністерства закордонних справ СРСР Україні. Як ви дивитесь на перспективу передачі нашому посольству частини вашої власності?
— Ви знаєте, що власність ця не моя і сам я передати її вам не можу. Якщо буде вказівка, то передам.