Вже в готелі Кіндій поцікавився, яке враження справив на мене Гарві Андре.
— Він цікавий чоловік, — сказав я, — але, мені здається, дуже далекий від української тематики.
— Українська тематика була дуже абстрактною для всіх канадо-українських політиків, доки Україна була частиною Союзу. Ми займалися проблемами Канади, В’єтнаму, Ефіопії і не знали до пуття, що можна зробити для України, окрім підписання час від часу різних петицій і протестів. З проголошенням України самостійною державою становище міняється, і ми, українські політики, як і всі українці, мусимо переглянути своє ставлення до України і до Канади. Потрібно визначитися, що далі робити: переїжджати до України, допомагати Україні чи замкнутися в собі і перестати говорити про Україну, сказавши, що справа зроблена і мій синівський обов’язок щодо своєї батьківщини закінчився? Що дорожче: Україна чи Канада? Адже досі впродовж десятиріч вельми багато наших провідників і активістів кричали: «Ми живемо для України!» Тепер настав час на ділі показати, що для людини дорожче. Важко переосмислити своє справжнє ставлення до України і виробити нову лінію поведінки. Гарві Андре один з тих, хто серйозно думає про майбутнє. Проте рішення — я маю на увазі не Андре, а абсолютної більшості українців — залежить також від того, що діється в Україні. Небагато таких, які сприймають її просто як свою матір і готові йти до неї, якою б вона не була: хворою, немічною, бідною. Абсолютна більшість хотіла б і щось добре для України зробити, і не завдати собі прикрощів, цебто вони не переїдуть до України, доки в ній зберігаються старі економічні порядки, немає свободи підприємницької діяльності, не розвинута система обслуговування і соціальних Гарантій.
— Цебто вони ніколи не переїдуть до України, бо навіть якщо Україна й стане на шлях швидкої приватизації економіки, то й тоді для піднесення нашого рівня технічної цивілізованості до канадського рівня потрібно буде десять-п’ятнадцять років.
— Так, але вони готові допомогти Україні. Я постараюся вас познайомити з тими, хто більш-менш прихильно настроєний і може бути корисний у майбутньому.
Я подякував Богові, що є такі люди, як Алекс Кіндій! Якби я прислухався до порад свого радника Родіонова, то сидів би в цьому номері в ізоляції, а так маю дуже важливу для мене інформацію про канадський світ.
Кіндій приніс комплект угод СРСР з Канадою.
Ми почали одержувати через російське посольство кореспонденцію з Києва: газети (більше російською мовою), зрідка повідомлення Укрінформу та інформвідділу МЗС і завдання від керівництва міністерства.
Оскільки посольство (дарма що складається з трьох чоловік) становить собою юридичну особу, то написав наказ №1 про заснування посольської книги для реєстрації фактів нашої діяльності. Розподілив обов’язки. Кучеру, першому секретареві з консульських справ, доручив займатися всіма справами організаційно-господарського характеру та посольську касу. Родіонов мав займатися політичними справами та всіма іншими питаннями діяльності посольства.
Розподіл цей відносний і з бігом часу мав коригуватися, проте загалом необхідний. Встановив режим у роботі: щоранку Родіонов і Кучер приходили до мене в номер, обговорювали проблеми, я заслуховував їхні звіти і давав завдання. Родіонов знову застерігав: «Пане посол, посол України в Канаді — нове явище. Сила-силенна людей хочуть з вами поговорити. Але в дипломатії заведено, що до посла люди потрапляють тільки після того, як вони зустрінуться з дипломатом тієї галузі, що становить інтерес відвідувача. Якщо галузевий дипломат не задовольнить відвідувача, тоді за рекомендацією дипломата відвідувача приймає помічник посла, тобто радник-посланник посольства, і тільки після помічника посла відвідувач може потрапити на прийом безпосередньо до посла. Якщо кожний перший-ліпший зможе прямо йти до посла, авторитет посла впаде».
— Пане Олексію, щоб менше було зустрічей з випадковими людьми, вводьте мене в урядові канадські кола та передавайте мені ваші важливі знайомства.
Я відпустив Родіонова і Кучера шукати кращий будинок для посольства, аніж на вулиці Меткаф, а сам почав роздумувати над словами Родіонова.
На перший погляд, він має рацію: якщо дозволити себе смикати кожному, то засмикають дрібницями та особистими справами, і не залишиться часу для важливіших справ. Цього не можна допустити. З другого боку, дипломатів з окремих напрямів діяльності ще немає, тому закрити прямі контакти й пустити їх усі через одного Родіонова означає зробити його собі цензором. Таким чином, є дві концепції посла. Перша. Я сидітиму в своєму кабінеті, і доступ до мене буде можливий тільки через одну людину — Родіонова. Ні мого телефону, ні адреси мого помешкання ніхто не знатиме. Образ мій формуватиме Родіонов. Я поступово перетворюватимусь на загадкову істоту, відриватимусь від людей і підніматимусь над ними все вище й вище. Мені буде спокійно, тихо. Про мене важко буде поширити якусь небилицю, бо просто нічого не буде відомо про мене. Якщо хтось це і зробить, то лишень зі слів Родіонова, отож і вся реальна відповідальність за стан посольства буде перекладена з мене на Родіонова.