І друга концепція. Я виходжу з-під опіки Родіонова і вступаю в безпосередні контакти з людьми. Без сумніву, робитиму помилки в доборі людей для зустрічей і нерідко марнуватиму час на безплідні балачки. Доступність порівняно широкому колу людей спускатиме мене з високої гори і приземлюватиме. Але при цьому я знаю, що маю високий інтелектуальний рівень, не розчаровуватиму своїх співрозмовників і навіюватиму їм корисні для України думки. По-друге, я маю достатньо енергії, щоб працювати чотирнадцять — шістнадцять годин на добу.
З якого типу посла більше користі Україні? Далебі, з другого. Отож вирішувати, з ким і коли зустрічатися, я буду сам. Користі від цього буде більше і для посольства, і для України. З такою думкою я і поїхав на обід з Алексом Кіндієм для знайомства з трьома членами федерального парламенту, нічого не сказавши про це Родіонову.
Пан Іван — один з активних керівників ОУН (мельниківців), досвідчений лікар і надзвичайно доброї вдачі людина. Він звик спати п’ять годин на добу і більшу частину життя проводив у поліклініці. До нього не припинявся потік українців, поляків, інших людей, що сподівалися на кваліфіковану і недорогу допомогу. Він зустрічав їх завжди чемно, і вони йшли від нього задоволені. Часто їздив до Торонто на збори ОУН. Готував реферати на різні політичні теми. Дуже близько до серця брав події, що відбувалися в Україні й навколо України. Сам давав гроші і сприяв їх збиранню на потреби поширення історичних знань та державницької ідеї.
Пані Юлія керувала Оттавським товариством сприяння розбудови України.
Оттавська громада доручила їй допомагати мені в пошуках будинку для посольства, а коли він з’явився, вона очолила бригаду, що ремонтувала й пристосовувала будинок для посольських потреб. Допомагала дружині в сімейних господарських справах.
Уперше з подружжям Войчишиних ми познайомилися в день приїзду до Канади. Тепер вони запросили нас до себе провести вечір.
Я не відмовився, бо хотілося ближче зійтися з цими активними людьми. Їхній син Нестор, адвокат, поселився в Торонто й також цікавився долею України.
Склав їм приблизну схему дорадчих груп і просив подумати над тим, кого вони могли б рекомендувати для бесіди про співпрацю.
У червні мало відбутися відкриття пам’ятника Іванові Франку в містечку Лашині під Монреалем. Я ще раніше дав згоду на участь у відкритті пам’ятника, і сьомого числа Орест Дубас на своєму мікроавтобусі привіз мене з дружиною, Кучера і Глуховецького до будинку своєї нареченої під Лашином. Тут мені представили відеооператора Тараса Гукала. Невдовзі всі поїхали в Лашин. Навпроти пам’ятника піднялися на дерев’яний поміст, керівник церемонії виголосив вступну промову, затим надав слово мені. Я розповів про нелегкий шлях України до свободи і гостро засудив намагання російських імперіалістичних сил повернути колесо історії назад, аби знову відновити імперію. Підкреслив, що це загрожує демократії в усьому світі, а тому весь демократичний люд зацікавлений у зміцненні незалежності молодої Української держави. Відтак я закликав усіх демократичних політиків і підприємців Квебека до співпраці в різних галузях промисловості, сільського господарства й культури. Промова викликала бурхливі оплески. Я і староста міста Лашина перерізали жовто-блакитну стрічку на оповивалі, яким був прикритий новостворений пам’ятник Франкові. До речі, парк, де українська громада спорудила цей монумент, також носить ім’я Івана Франка.
Вечір провели в світлиці латинської «Просвіти» на концерті художньої самодіяльності. Концерт був приурочений відкриттю пам’ятника і приїздові українського посла. До Фонду посольства України латинська «Просвіта» внесла тисячу доларів.