Перед початком офіційного прийому відбулася прес-конференція, яку організували Глуховецький та Яворський. На прес-конференцію прийшло з десяток кореспондентів. Я запитав Глуховецького, чому так мало. Він сказав, що це не так уже й мало. Газети, радіо, телебачення мають свої проблеми і свої інтереси. Вони орієнтуються на споживачів їхньої інформації, а ці споживачі у своїй більшості нічого не знають про Україну і не дуже хочуть щось знати. Політика — це така сфера діяльності, яка цікавить зовсім малу частину суспільства. Приватні засоби масової інформації працюють на більшість, бо їм треба заробіток. На політичних інформаціях про послів вони не зароблять на своє існування.
Перейшли до великої зали офіційного дипломатичного прийому. Ми з дружиною вітали запрошених гостей: послів, представників закордонних справ Канади, міністрів, членів палати представників і сенату канадського парламенту, керівників українських організацій. Друзі посольства Ераст і Лідія Гуцуляки, президент СКВУ Юрій Шимко, Юлія Войчишина з командою своїх жінок зуміли створити приємну дружню атмосферу для всіх гостей. Я виступив з короткою промовою про місію українського посольства в Канаді та майбутні плани на розширення політичних і економічних контактів, культурної та інформаційної співпраці молодої Української держави з Канадою та заснування дружніх відносин з усіма посольствами (а їх понад сто), що діяли в Оттаві.
Від департаменту закордонних справ і міжнародної торгівлі виступив Девід Райт. Президент СКВУ Юрій Шимко привітав мене з врученням вірчої грамоти, побажав успіхів посольству.
Потім виступив Ераст Гуцуляк і, сказавши, що посол не може обійтися без автомобіля, урочисто передав мені ключі від авто «Гранд-Маркіз», яке він винайняв для посла на шість місяців.
Прийом закінчився. Все пройшло добре, та мене непокоїла думка, чому на прийомі не було президента КУКу пана Ципівника. Якось так сталося, що запрошення Ципівнику послали запізно, він не одержав його своєчасно і тому не зміг приїхати.
Не потрапив до списку запрошених і президент УНР в екзилі Микола Плав’юк. Думаю, що це сталося зі злого наміру Родіонова, який одного разу вже зірвав мою зустріч з паном Плав’юком. І я досі себе картаю, що особисто не перевірив запрошення цих шановних людей.
18 червня відбулися переговори з моєю участю між депутатом Верховної Ради України і директором заводу з міста Петровського Луганської області Віктором Бондаренком, заступником міністра машинобудування і конверсії Валерієм Павлюковим і чотирма представниками Канадської корпорації розвитку та директоратом на Східну Європу фірми «APOTEX» Білом Ліфшасом.
Суть справи.
Підприємство Бондаренка в Петровському — це величезний пороховий завод, який щойно був добудований і ще не почав виробляти пороху, оскільки в останньому відпала потреба, і тепер на його матеріально-технічній базі і з його хіміками можна було легко збудувати фармацевтичний завод.
Канада належить до невеликої кількості країн, що виробляють ліки найкращої якості, а також обладнання для фармацевтичних заводів.
За угодою, Канада мала збудувати завод у Петровському за 9,7 млн. доларів протягом півтора року, починаючи від ухвалення контракту. Через вісімнадцять місяців завод мав випустити першу партію ліків. Це будуть п’ятнадцять назв найпотрібніших Україні ліків.
Розрахунки України з Канадою проводитимуться в два способи: або Канада бере собі якусь частину ліків, або Україна сплачує Канаді з коштів, що їх отримує від експорту ліків. Причому зовнішній ринок гарантований, бо ліків такої високої якості не виробляє жодна сусідня з Україною держава.
У 1991 році Канада виділила Україні кредит на суму 50 млн. доларів. З цього кредиту ще залишилося 11 млн. Як сказав Павлюков, Кабінет Міністрів передав їх міністру охорони здоров’я Спіженку на закупівлю ліків. Бондаренко просив дати йому 9,7 мільйона для будівництва заводу.
Я підтримав Бондаренка. Написав на ім’я прем’єра Фокіна лист з найпереконливішими доказами надзвичайно великої користі для України виділити Спіженку 2 мільйони, а на 9 мільйонів збудувати за півтора року завод. Лист 20 червня 1992 р. передав Павлюкову.
Минуло небагато часу, і я довідався, що Фокін пішов назустріч Спіженку, а не мені й Бондаренку. Гроші швиденько розтринькали, і тепер знову купуй ліки за кордоном. А коли почали розслідувати фінансову діяльність Спіженка і віце-прем’єр І. Юхновський га канадський радник з охорони здоров’я Е. Гуцуляк почали домагатися істини, то Президент усунув Юхновського і забезпечив подальший спокій Спіженка. Між іншим, майже через рік я отримав повноваження від Кабінету міністрів на проведення переговорів з урядом Канади про виділення Україні 10-мільйонного кредиту на будівництво того ж таки фармацевтичного заводу. Але тепер це вже неможливо було зробити…