19 червня Президент Росії Борис Єльцин виступив у канадському парламенті. Послам відвели балкон, і мені згори було дуже добре видно поведінку всіх членів парламенту. І уряд, і парламентарі зустріли Єльцина стоячи. Цей чоловік заслужив подяку демократичного світу розгромом ГКЧПістів.
* * *
Наближалася Мюнхенська зустріч. Я мав спонукати канадський уряд підтримувати участь нашого Президента на Мюнхенській нараді. Справді, якщо допустили Єльцина до наради, то чому б не допустити Президента України Кравчука?
Зателефонував наш міністр і нагадав основний аргумент для участі Кравчука в нараді: при обговоренні фінансових питань Україна погодилася сплатити свою частку закордонних боргів СРСР, і Президент України є одним із двох — поряд з Президентом Росії — співголів для обслуговування цього боргу. То як же можна сподіватися на нормальну співпрацю у цьому питанні, коли один співголова братиме участь у нараді, а другий не буде?
Я відвідав директора відділу МЗС Канади на Центральну і Східну Європу Майкла Бела, виклав йому свою аргументацію і порушив питання про підтримку Канадою участі Кравчука в нараді.
Він уважно вислухав і обіцяв доповісти Барбарі Макдуґал, а потім спитав між іншим, чи має Україна свої гроші і свою фінансову систему. Я відповів, що це не стосується справи про зовнішні борги, бо їх обраховують в американських доларах.
— А американські долари ви в що переводите? — спитав він.
— В рублі і купони, — відповів я.
Пан Бел із чемності не захотів продовжувати неприємну для мене тему.
До речі, гетьман Скоропадський, який керував Україною з 28 квітня до 14 грудня 1918 року, встиг за вісім місяців створити фінансово-банківську систему й запровадити національну валюту, а Президент Кравчук не спромігся цього зробити за чотири роки…
* * *
Минув місяць мого проживання в готелі. Будинок на вулиці Меткаф не купили. Керівництво КУКу за непокірність вирішило покарати мене і не внесло плати адміністрації готелю. З Києва гроші ще не надійшли. На нашому посольському рахунку була невелика сума. Я не хотів її витрачати на особисте помешкання і не поспішав платити за готель. На щастя, подружжя Новаківських довідалося про нашу скруту. Вони виїздили в Україну на три тижні і запропонували нам поселитися в їхньому домі. Ми з дружиною погодилися і переїхали до їхньої двоповерхової оселі.
Я з дружиною та Кіндій із секретаркою Лін поїхали на ферму пана Володимира Ониськіва, за сто кілометрів від Оттави.
Ферма Ониськіва складалася з кількох десятків гектарів землі, надвірних будівель і гарного двоповерхового будинку.
Колись ця ферма мала худобу, а тепер велика стайня і клуня стояли порожні. Шопа з сільськогосподарською технікою знаходилася трохи оддалік. Пан Ониськів був самотній уже пристарілий чоловік, якому допомагав найнятий робітник.
Невелика світлиця на першому поверсі двоповерхового будинку була схожа на музей. На правій стіні висіла величезна левова шкура, на лівій — оленячі роги. По обидва боки від гарного старовинного каміна стояли африканські статуетки. На двох підвіконнях лежали вироби латиноамериканських аборигенів. За своє життя пан Ониськів устиг помандрувати по всіх континентах світу. Коли Україна почала підійматися і пан Кравчук приїхав до Канади, старий Ониськів подарував Президентові символічний ключ від своєї ферми і підписав дарчу грамоту.
Господар зустрів нас привітно і запропонував оглянути обійстя.
Я нагадав панові Володимиру про обіцянку передати ферму Україні за трьох умов: Україна проголосить самостійність і обере свого президента, узаконить національну символіку і в Канаді з’явиться український посол. Усі три умови виконано. То чому ж пан Ониськів не дотримується свого слова?
Зі слів Ониськіва стало видно, що він не збирається розлучатися з фермою.
Незважаючи на те, що ми досить сухо розпрощалися, я все ж попросив адвоката з Торонто Ігоря Бардина продовжити справу передачі ферми у власність України.