У процесі консультацій з Олександром Бутом, генеральним агентом Укрморфлоту в Нью-Йорку, виникла ідея святкувати першу річницю незалежності України на українському пасажирському теплоході «Грузія».
Відповідальність за підготовку до святкування я поклав на радника-посланника Родіонова. Проте була одна важлива справа, що особливо спонукала мене до святкування саме на кораблі — виникало питання про державну символіку, і я хотів скористатися святом для прискорення міжнародної реєстрації української символіки на наших цивільних суднах і реєстрації наших суден під новою символікою. В цьому були зацікавлені і капітан «Грузії», і Бут, оскільки це було б непоганою рекламою і привабило пасажирів. Користуючись статусом найвищого представника Української держави в Канаді, я наказав змінити більшовицьку символіку на нашу. Капітан погодився це зробити, але тільки з дозволу начальника Чорноморського пароплавства. Попросивши Тараса Гукала організувати виготовлення в Монреалі тризуба і пошити великий блакитно-жовтий прапор, написав листа до МЗС України з вимогою до начальника Чорноморського пароплавства Пилипенка про необхідність терміново звернутися до Всесвітньої організації цивільного мореплавства про міжнародну реєстрацію української символіки для українських цивільних суден. МЗС підтримало мій лист, і заявку до міжнародної організації цивільного мореплавства направили. Я не сподівався здійснити міжнародну реєстрацію до 24 серпня 1992 року, але вже знав, що святкуватимемо під нашою, а не під чужинською символікою.
Паралельно з підготовкою до святкування першої річниці самостійності України з ініціативи і з допомогою Тараса Гукала почали готувати проведення телевізійного мосту Київ — Монреаль, вели переговори про відкриття тридцятьох додаткових телефонних ліній з Канади до Києва.
7 червня генерал Скалько, заступник командувача українських повітряних сил, повідомив про переліт із США до Канади українських літаків-винищувачів для участі в авіаційному святі. Група під командуванням полковника Коваля складалася з 15 пілотів і трьох літаків. Генерал Скалько просив посольство сприяти українським пілотам і запрошував відвідати авіаційне свято, що мало відбутися в Трентоні 27 і 28 червня.
До Трентона від Оттави десь кілометрів з триста двадцять. У неділю раненько ми виїхали і на десяту ранку були на летовищі.
Там мене зустрів начальник летовища, провів до величезного штабного шатра і представив високих командирів, у тому числі й генерала Пергата, командувача північного військового округу Канади, що охоплює кілька мільйонів квадратних кілометрів канадської території. Пергат гарною українською мовою розповів, що він — українець кубанського походження, що у штабі є чимало українців і вони страшенно раді незалежності України. Підійшли полковник Тарас Попович, майор Микола Татарин. Вони представили мені полковника Коваля, командира авіа-групи з, так би мовити, материкової України.
Мені запропонували оглянути українську авіатехніку.
Вже здалеку було видно кілька гостродзьобих винищувачів, їх фюзеляжі, пофарбовані блакитною і жовтою фарбою, зразу впадали в очі.
Далі стояли канадські військові й спортивні літаки, американські винищувачі. Початок дня був сонячний, яскравий, без жодної хмаринки. Усі пілоти поглядали на небо з веселими усмішками і бажанням порадувати своїх командирів і високих гостей віртуозною майстерністю.
Повернулися до шатра, де нас запросили до столу. Мене посадили поруч з генералом Пергатом. Я звернувся до нього:
— Чи розповідав вам пан Попович про початок регулярних консультацій групи військових українців Канади зі мною про військове співробітництво Канади й України?
— Так. Скоро закінчується моя служба на Півночі, і мене переводять до міністерства оборони в Оттаві. Тоді я зможу активніше підключитися до цієї справи.
Попович: — Нас заздрість бере, що з росіянами співпраця вже починається, а з українцями ще ні. Ми, українці, в канадській армії становимо доволі сильну групу, росіян в армії немає, і Канада з Росією співпрацює, а з Україною — ні! Це ж нікуди не годиться!
Пергат: — 3 міністром оборони і його заступниками у нас добрі стосунки. Думаю, вони ні в якому разі не гальмуватимуть розвиток співпраці між нашим і українським військовими міністерствами. У чому ж тоді справа?
Майор Коропецький: — Ніхто не гальмує, проте ніхто ще й не вносив конкретних пропозицій.