Я: — Міністр оборони України з розумінням поставиться до моїх пропозицій. Наступної зустрічі група принесе письмові пропозиції (які напише генерал Ізидор Попович), і я зі своїм листом надішлю їх генералу Морозову. Що ж до росіян, то їх потрібно наздоганяти і випереджати, але прошу, панове, взяти до уваги, що російська армія і російське міністерство оборони давно сформовані, а українська армія щойно тепер починає створюватися.
Ми не звертали уваги на якісь пояснення та оголошення через гучномовці. Та ось зарокотали потужні авіадвигуни, і ми припинили розмови.
У цей час перед нашими очима вздовж просторого рівного поля над ним розгорталося цікаве видовище — змагання найновішої авіаційної техніки і майстерності вищого пілотажу.
Чудовим був політ подружжя, яке піднялося в небо на двох одномоторних спортивних літаках. Вони йшли дуже близько один від одного, стрімко розвертаючись. Красиво літала група з двадцяти канадських пілотів, які випускали кольорові смуги за літаками.
Та ось диспетчер оголосив політ українських авіаторів. Блакитно-жовті стріли, мов наконечники списів, вп’ялися жалом своїх дзьобів у прозоре небо. Звуку нема. Летять лиш блискавки сталеві. Пішли все вище й вище і, нарешті, зупинились вертикально. Всім з жаху перейняло подих — впадуть! Згорять! Вони тим часом плавно повернули і з надземної високості понеслися вниз. Глядачі вибухнули вигуками, привітальними оплесками. Депутат Верховної Ради Ярослав Кендзьор, який був тоді присутній на цьому видовищі, знімав усе відеокамерою. Ми привітали один одного з тріумфальним виходом, чи, точніше, вильотом військової авіації молодої Української держави на висоти світового військового пілотажу.
Від імені Президента України я особисто подякував групі та її командирові Миколі Ковалю за чудовий дебют української військової авіації на американському континенті.
Авіаційне свято закінчилося. Я провів прес-конференцію, на якій підкреслив важливість розширення українсько-канадських взаємин у різних галузях діяльності, в тому числі й участь у таких міжнародних заходах, як трентонське свято.
Повернувшись до Оттави, довідався, що голова секретаріату РУХу пан Михайло Бойчишин у своїх зустрічах з українськими громадами Канади закликав не давати грошей і не допомагати посольству України в Канаді. Обґрунтування таке: в Україні влада комуністична і посольство в Канаді представляє комуністичну владу.
У Канаді я вперше опинився без щоденної інформації про життя України. Газети з МЗС, що все ще надходили до російського посольства, потрапляли до нас з великим запізненням і не всі. Канадське телебачення, радіо і газети подавали інформацію про Україну дуже рідко і переважно у зв’язку з якимись негативними подіями. Радіостанції «Промінь» практично не було чути. Українські діаспорні газети, ясна річ, дуже раді, що Україна стала незалежною державою, давали більше інформації, проте це все-таки погляд на Україну збоку, а не зсередини. Налагодити отримання матеріалів Укрінформу в той час ми ще не могли. Я перетворив будинок Новаківського на свій робочий кабінет. Родіонов і Кучер працювали в кімнаті консульського відділу. Справа з придбанням приміщення для посольської діяльності була непевна. Гуцуляк з моєї згоди дав завдаток у сумі 50 тис. доларів банку-власнику, але купівлю не можна було оформити без санітарної та інших перевірок, згоди локальної влади, МЗС Канади, сусідів. Я сумнівався, чи варто поселятися в службовому будинку бодай і не на довгий час, хоч життя у будинку Новаківських, які поселили нас на три тижні і незабаром повернуться, спонукало шукати іншого помешкання.
Українські організації стояли на різних позиціях: одні вважали, що поки Україна розбагатіє і зможе організовувати свої посольства заможніше, треба задовольнитися скромними приміщеннями. Інші навпаки, радили зразу придбати достойні апартаменти. Я доручив Родіонову і Кучеру в позаробочий час шукати більш підходяще приміщення. Родіонов радив не займатися економічними й іншими проблемами, підкреслюючи, що посольство — політичне представництво. Одначе політичних зв’язків і знайомств, що він їх завів ще до мого прибуття в Канаду, також мені не передавав.
Я сказав Родіонову й Кучеру, що ми часточка України і наше перебування за кордоном не відриватиме нас від Батьківщини. І наш рівень життя в Оттаві ми порівнюватимемо з життям службовців в Україні, а не з життям посольств заможних держав, що утворилися давно і давно організували дипломатичну службу.