— Так. Це той випадок, коли людина з вершини летить у провалля, ну, наприклад, готувалася стати президентом, а вилетіла на узбіччя, думала розбудовувати Україну, а опинилась у в’язниці. Мені це вже траплялося не раз, і я навчився оговтуватися швидко.
— Приголомшило це і багатьох депутатів Верховної Ради — після чверті сторіччя ув’язнення і знову… Чисто по-людськи жаль. Хоч, звичайно, були й такі, що зловтішалися.
— Мене привчило життя до дуже жорстоких випробувань. І в цьому нещасливому випадку зі смертю п’яної жінки, що наштовхнулася на моє авто, я знав: слідство вестимуть ретельно, і жодна похибка з мого боку не пройде непоміченою. Слава Богу, що там були селяни, які бачили подію і, незважаючи на сильний мороз, не відмовилися дочекатися міліції й подати свої свідчення.
Я не звик сподіватися на жодну поблажку і чекав лишень справедливого рішення. Тому й до вас не приходив. А що стосується президентських виборів, то своє ставлення до програшу і вашого виграшу я виклав у промові на сесії Верховної Ради — не сприймаю його як особисту трагедію. Від цього постраждаю не я, а народ.
— Чому? — спохмурнів Кравчук.
— Бо ви не підете на ті зміни, на які пішов би я.
— Щоб ви не наламали дров, народ і передав владу мені, а не вам.
— Ламання було б. Не дров, а затятих антиукраїнських комуністів — я б поступово виганяв їх з усіх державних структур. Мабуть, чимало й пересадив би за крадіжки.
— Правити буду я, а не ви! — мовив з деяким притиском Президент.
— Я визнаю Президента за символ нашої державності та єднання всіх державотворчих сил. Тому дозвольте вас запевнити, що на посаді посла я чесно служитиму Україні.
— Я знаю це, — відповів Кравчук. — У вас є чимало знайомих у Канаді. Вони поважають вас за послідовну боротьбу за незалежну Україну, і ви використаєте ці знайомства в інтересах України. Я знаю, що ви це зумієте зробити.
Від моєї шпильки про те, що у президентських виборах виграв Кравчук, але не виграв народ, бесіда набула формально-ділового тону і тривати довго не могла. Президент сказав, що незабаром міністр закордонних справ Зленко подасть йому потрібні документи, він їх підпише, і всі подальші дії залежатимуть від мене і Зленка.
Попрощалися доволі чемно, бо подібних критичних слів він багато наслухався від мене за час виборчої кампанії. Вони не завадили йому перемогти, а це для нього головне.
Для нього влада — цінність понад усе. А для України — хто такий Кравчук для України? Він розумний і вельми хитрий, а чи буде достатньо рішучим? Для України було б благословенням Господнім, коли б у сучасних складних умовах вона обрала на посаду президента послідовного самостійника-націоналіста, розумного і хитрющого політика з міцним хребтом і твердющою рукою. Пригадалася перша наша зустріч на майдані біля Верховної Ради у травні 1990 року під час перерви між засіданнями. Навколо були люди, але ніхто не заважав. Привітавшись, Кравчук тоді сказав:
— Лук’яненко, ви дуже круто гнете за самостійну Україну.
— А ви хочете, щоб рух уперед ішов сам по собі?
— Історія однаково ж іде вперед.
— Іде. Та різні сили бачать попереду різні перспективи: ми бачимо самостійну демократичну Україну, ви бачите підновлений і трошки демократизований старий лад.
— Ви згодні з тим, що я краще поінформований про стан справ по всій Україні і в усіх її областях, аніж ви?
— Згоден, — відповів, — хоча й маю по всій Україні мережу організацій Республіканської партії, яка інформує мене регулярно.
— Так ось на основі кращої поінформованості я й кажу, що ваша УРП і ви особисто крутіше гнете, ніж потрібно.
— А я вам кажу, що тільки рішуча політична лінія збуджує, активізує боротьбу і прискорює рух до незалежності.
— В Україні живуть не тільки українці.
— Далебі, гак. Проте в демократизації зацікавлені всі громадяни України, громадяни всього Союзу.
— Не можна все відразу переламати. Уповільніть, Лук’яненко, ваш наступ. Не перегинайте палицю.
— Без підштовхування буде не рух уперед, а тупцяння на місці. Ви самі не відступатимете. Коли виникає загроза серйозних суспільних змін, тоді панівний клас завжди кличе до поміркованості й розсудливості, щоб довше зберегти свої привілеї. З історії це добре відомо.
— Я теж українець, — сказав Кравчук. — Не поспішаймо.
— Поки що ви — комуніст і підпорядкований Москві. Чи будете українським комуністом, це ще побачимо.
Задзвонив дзвоник, запрошуючи до сесійної зали. Ми припинили діалог і пішли на свої місця.