Справа про купівлю будинку для посольства переросла в завзяте змагання КУКу супроти Гуцуляка. Він був «винен» у тому, що виявив ініціативу у створенні канадського товариства сприяння Рухові, а воно обрало його головою, «винен» у тому, що міністр Зленко саме йому дав повноваження в пошуках будівлі для посольства, тепер він «винен», що обрав будинок на вулиці Меткаф. Саме керівництво КУКу було за тридев’ять земель від Оттави, здалеку обставин не розуміло, ініціативи не виявляло, але не могло стерпіти, що хтось виявився попереду у справі допомоги Україні. Тепер пан В. Вербенюк будь-що намагався зірвати купівлю будинку і розмістити посольство в орендованому приміщенні, а посла — в орендованій резиденції, причому все орендне забезпечення гарантував тільки впродовж року. На моє запитання: «А далі що?» — відповідав: «Забезпечуватиме Київ». Я знав можливості Києва й тому наполягав на купівлі і будинку для канцелярії посольства, і будинку для резиденції посла.
Родіонов також був незадоволений будинком на вулиці Меткаф, хоча не заперечував, що краще купити, ніж орендувати. Я просив його знайти ліпший будинок приблизно за ті ж 600–700 тис. доларів. Минав тиждень за тижнем, минуло вже три місяці, а канцелярії досі не було. З усіх пристрастей, які вирували навколо цієї історії, випливав висновок: хтось дуже зацікавлений у тому, щоб українське посольство якомога довше не могло офіційно відкритися й приступити до нормального функціонування. Кому це потрібно? Кому це вигідно?
Напередодні стало відомо, що Новаківські повертаються з Києва. Треба було звільняти помешкання. З купівлею будинку на вулиці Меткаф справа затягувалася. КУК, продовжуючи мстити мені за непокірність, відмовлявся платити за готель, а я не хотів витрачати гроші з тих 20 тис. доларів, що їх надіслало МЗС для потреб посольства, на своє особисте помешкання, бо вважав їх призначеними на заробітну платню службовцям посольства. Про ці незгоди знав Алекс Кіндій. Він разом з усім парламентом ішов у відпустку, і його службова квартира звільнялася. Щоправда, мандруючи в літній час між своїм містом Калгарі (провінція Альберта) та фермою під Монреалем (провінція Квебек), він час від часу користувався оттавською квартирою, але гречно запропонував мені своє помешкання. Ясна річ, не надовго, на час парламентських канікул. А з іншого боку, я сподівався, що КУК упродовж місяця розв’яже квартирне питання.
Родіонов і Кучер перевезли речі від Новаківських до Кіндія. Квартира була на дванадцятому поверсі у будинку з охороною. Різна галайстра, п’яниці і наркомани туди не потрапляли, і в будинку було чисто і спокійно. Квартира складалася зі спальні, невеликої світлиці з виходом до малесенької кухні та санвузла (туалет, умивальник, душ). Тут не було централізованої системи підтримування необхідної температури повітря, як у готелі та хаті Новаківських. Був лише кондиціонер, вмонтований у вікно світлиці, що сильно гув і ледве охолоджував гаряче липневе повітря.
Метрів за сто від нашого високого будинку праворуч у бетонних стінах повільно пливла річка Оттава. Ще далі її перетинав високий залізобетонний міст. За мостом підіймався височенний прямокутник хмарочосу. Він світився зсередини, кілька прожекторів освітлювали його ззовні знизу доверху. Ген далеко в темряві танули обриси інших старих і модерних споруд. По мосту швидко пробігала низка освітлених вікон трамвая чи електрички. Гуркіт коліс танув над річкою, над дорогою, в листі придорожніх дерев.
Я завжди захоплювався сільськими краєвидами і ніколи не любив міських, а тут зловив себе на тому, що цей вечірній пейзаж красивий, і оте мерехтіння різнокольорового світла має свою принаду і приносить втіху очам і серцю. За ним десь на другому боці планети мій рідний край. І я полинув думкою до нього.
Поліські гаї й діброви, сосни і вільхи, долини й горби ховали в собі дух давнини, що шепотів у вуха в лісі і давав силу бігти вперед. А потім спиняв і пестив ласкаво-лагідним повівом теплого вітру. Він віяв із поля, з житньої ниви, і пахнув молочним нестиглим зерном. Це ж так ішов мій пращур далекий з вільхового гаю, що над Чибрижем, до річки без назви, вздовж шляху старого до Седнева-міста, щоб скласти пошану високій могилі давнього скита-вождя. Чи міниться жито, чи міниться вітер, що запах житнього поля до гаю заніс? Чи так ось, як я, і десять сторіч тому хлопець ішов від гаю до гаю, від поля до поля у цій Сіверянській землі? Ловив кожен звук на вершечку сосни і думав його розгадати; вдивлявся у темінь кущів придорожніх, щоб уздріти живого когось. А там он Листвен великий — постій на довгім шляху від варягів у греки. Люта січа сіверян з варягами. 1 чорний крук, що століттями перелітає з вершечка однієї липи на іншу, окреслюючи місце битви. Живі забули. Колись поставили хреста, а потім церкву збудували гарну. Потім знову забули. Коли поминали, не було крука. Він спав у хащі глухій. Потім вилетів знову в Листвен прадавній і кружляв у вершечках дерев.