Невже отой шепіт від листя живого не мав духу в собі? Невже оті пестощі в щоки і губи ніжного теплого вітерцю отак собі просто, без жодного сенсу? Може, я сам-один існую у космосі, одна-однісінька крапля живого єства, загублена в часі і просторі?
О, ні! І звуки, й лагідне тепло, і шепіт ниви, й чорний крук над місцем бою у Листвені — це справді дух померлих наших прадідів старих. Ось звідки він: Седнів заснований п’ять тисяч років тому, скіфські могили біля Седнева — це приблизно дві тисячі років тому, Чернігів — 1300 років тому, Любеч, Листвен — тисяча років тому, оборонні споруди в Седневі й Чернігові — це перед татарською навалою у XIII сторіччі. У цих поселеннях ніколи не припинялося життя і ніколи вони не були заселені іншим народом, окрім місцевого населення з племені сіверян. Ця безперервність тягнеться з тої сивої давнини до козаччини, гетьманщини, до царської кріпаччини у XVIII сторіччі і великого випробування окупаційним комуністичним рабством у XX сторіччі. Чи не згинула українська душа, чи прислухається до шепоту верби над ставом і стогону седнівських скіфських могил, до пестливого тепла липневого житнього лану і Берестейської козацької могили? Чи відчує серцем блакитно-жовтий віночок з волошок та кульбаби на голівці молодесенької україночки і залізний карб повстанського гімну:
Якщо не метелик, якщо не перекотиполе, якщо не порожнє серце без жодної цікавості до власного походження і біографій своїх батька й матері, то він (вона) прислухається до духовного голосу своїх пращурів з глибини сторіч. Відчує поклик крові. Почне шукати його джерел. Вивчатиме. Повірить у силу розуму пращурів своїх. Перестане шукати істину в чужих краях. Побачить її в своїй нації, бо вона — творіння Господнє. І витворила вона народну культуру — одну з найбагатших (якщо не найбагатшу!) у світі за глибиною емоційного проникнення в людську душу та її співвідношення з собі подібними і навколишньою природою.
Я почав використовувати зустрічі з послами для того, щоб довідатися про їхнє особисте ставлення до комунізму як міжнародного явища, отже, й ставлення їх до компартій у їхніх країнах, і комунізму як державної практики в Радянському Союзі.
Розмови на цю тему давали широкий простір для викладу мого погляду на це у зв’язку з проблемою права націй на самовизначення. Швидко я почав розуміти, що посли — не філософи, а політики, тому з моїх висот філософських узагальнень необхідно переходити на політичний рівень, де взаємини поміж народами пояснюють не загальними законами розвитку роду людського, а війнами, договорами, торгівлею, дипломатією, розвідкою. Це також цікавий підхід, хоча для кваліфікованого ведення розмови в цьому плані більше потрібна історія дипломатії, аніж філософія. І я подякував Богові, що колись ще в Азербайджані зацікавився темою і прочитав кілька серйозних праць з історії дипломатії.
Про нову Українську державу багато послів практично нічого не знали: де знаходиться Україна, велика вона чи мала, скільки в ній людей і що це за народ?
У концтаборах я пройшов велику школу українознавства і в основному умів задовольнити своїх співрозмовників, але неможливо охопити всіх послів і передати їм усю суму своїх знань, тому чимдалі гостріше відчувалася потреба в доброму довідникові про Україну, який можна було б подарувати послові на продовження усної розмови.
* * *
14 липня був на розширених зборах оттавського КУКу. Розповів їм про становище в Україні, про завдання посольства, і ми разом іще раз обговорили способи співпраці посольства з українською громадою. 29 осіб подали заповнені бланки з короткими відомостями про себе і заявили про готовність співпрацювати. Серед перекладачів найактивнішим був Степан Яворський, хоча керівництво група вирішила передати панові Федору Підгайному, який багато років працював в уряді офіційним перекладачем.