Виникнення самостійної України створило в середовищі українців Канади цікаву психологічну проблему. КУК впродовж кількох десятків років організовував відзначення свята проголошення незалежності Української народної республіки 22 січня 1918 року як найбільшого українського державного свята. І КУК, і активісти, і люди загалом звикли і сприймали як само собою зрозуміле, що саме вони відзначають, де, коли і як святкувати.
Тепер виникла нова дата — 24 серпня. За звичкою керувати, оттавський КУК хотів і День проголошення незалежності України 24 серпня взяти під свою опіку. Довелося проводити тривалі перетрактації, доки справу вдалося поставити на потрібну основу: посольство України організовує державне святкування Національного дня із запрошенням на офіційний прийом оттавського дипломатичного корпусу і канадських державних діячів. З українців мають бути запрошені лише найповажніші постаті. Переносити урочистості чи керувати їх проведенням українська громада Канади не може. Ініціатива вислизала з їхніх рук. І КУК, завжди бувши на першому плані, опинився в затінку. Було їм трохи сумно і гірко. Знайшли спосіб пом’якшити цю гіркоту — паралельно проводити громадські урочистості. При цьому я сказав, що коли мені дозволятиме час, я прийду на урочистості і зроблю головну доповідь.
З огляду на розклад руху теплохода «Грузія», державне святкування на судні в Монреалі було призначене на 21 серпня, а громадські заходи з моєю участю в Оттаві на 24-те і в Торонто на 28 серпня. У всіх цих трьох містах, як, зрештою, і в усіх провінційних центрах Канади, були створені комітети з підготовки святкування першої річниці незалежності України.
До Канади приїхав на приватній основі член Президії Верховної Ради України, голова Комісії з економічних реформ Володимир Пилипчук. Я вирішив скористатися з його перебування в Канаді для активізації діяльності програми «Таск Форс» та програми «Торенс Ленд», яку активно просувають українці провінції Альберта за сприяння провінційного уряду для здійснення модернізації землеустрою в Україні. Запросивши до себе на нараду Новаківського, Ба́рана й Пилипчука, я представив реальний стан справи. Пан Ба́ран показав, які організації та інститути Канади могли б у принципі співпрацювати з українськими інституціями, у чому труднощі налагодження практичної співпраці. Після обговорення вирішили підготувати проект документа, зустрітися 22 липня, а 23-го розпочати переговори з керівництвом «Таск Форс».
На зустрічі з канадського боку були президент програми пан Фрейзер і керівник відділу на Східну Європу пан О’Ши. З нашого боку — я з Пилипчуком та Андрій Глуховецький як посередник і перекладач. Ба́ран не міг брати участі у нараді. Бо офіційно не міг стояти на нашому боці.
Наші співбесідники почали розмову так, немовби ці переговори були перші і нам ще належало з’ясовувати загальні підходи й засади: «Давайте подумаємо, треба вивчити, слід обміркувати, треба буде порадитися…» — на всі лади звучало одне й те ж.
Я зауважив, що всі основні засади співробітництва ми з’ясовували в час попередніх двох зустрічей, і якщо ми знову будемо обертатися навколо тих же питань, то підемо по колу, з якого ніколи не вирвемося. «Що нам заважає рухатися вперед?» — ставлю питання руба. Пилипчук уловив мій настрій і почав тиснути на співрозмовників, вимагаючи конкретної відповіді.
Вони заговорили про необхідність передати в майбутньому наші пропозиції на якийсь більш високий рівень. Знову зволікають, майнула в мене думка. І ось знайшли ще одне — сумнів щодо рівня наших повноважень перейти від підготовки до підписання протоколу.
— Який вам ще потрібен рівень? — спитав Пилипчук. — Я — член Президії Верховної Ради України, і мої вказівки обов’язкові для будь-якого міністра України. Лук’яненко — посол і представляє в Канаді всю Українську державу. Ми уповноважені в силу свого службового становища підписувати такого роду документи про співпрацю. І якщо ми його підпишемо, то українська сторона його виконуватиме.
Їм нікуди було подітися, і вони погодилися прийняти від нас виклад конкретних пунктів співпраці.
Коли ми попрощалися й вийшли на вулицю, я спитав нашого канадця Глуховецького:
— Як ви гадаєте, пане Андрію, чи не збираються ці хлопці використати 10 мільйонів, що призначені для України, в основному для себе, пояснюючи своєму начальству, що з українцями, мовляв, важко робити справу через їхню непрактичність? А самі тим часом найбюрократичнішим способом ганяють справу по колу. Гроші за програмою мають бути використані до кінця 1993 року. Вони тут біля цієї програми і цих грошей і прокрутяться до 1993 року, а далі… хоч вовк траву їж?