Тепер, коли Україна проголосила себе незалежною державою, інтерес до неї помітно зріс. Скрізь чути запитання: що таке Україна? Політики, економісти більшості країн світу кинулися шукати на нього відповідь. Вони потяглися до різних довідників. А ці довідники виготовлені не українцями, а чужинцями на основі московської антиукраїнської інформації. Добре, що з проголошенням незалежності Україна розширює свою дипломатичну службу, яка хоч і кволо, але все-таки видає ідейну проукраїнську продукцію, що бодай трохи нейтралізує антиукраїнську брехню.
З цієї потреби я написав листа директору видавництва «Українська енциклопедія» панові Кудрицькому, де порушив питання про необхідність видання довідника про Україну англійською мовою.
Відчуваючи ту ж потребу, директор видавництва «Смолоскип» Осип Зінкевич та Володимир Гула видали 1993 року путівник «Україна» англійською і українською мовами на 450 сторінках. У Канаді, готуючись до економічної конференції, пан Богдан Онищук видав стислий, але дуже добрий матеріал про Україну у вигляді журналу під назвою «Doing business in Ukraine».
На доказ того, що державність має вирішальне значення у справі інтересу світу до нації, можна навести такий приклад. Українець Іван Багряний у творі «Сад Гетсиманський» чудово змалював совітську в’язницю. Через багато років Солженіцин почав друкувати свої твори на ту ж тему. «Сад Гетсиманський» став відомий практично лише серед українців. Твори Солженіцина набули всесвітнього розголосу.
Ясна річ, у час публікації «Саду Гетсиманського» світ не дозрів до того, щоб почути правду про совітську комуністичну систему. Солженіцин прийшов у час, коли ґрунт уже був зораний. Проте факт, що цей автор належав до нації державної, відіграв величезну роль у широкому розголосі його творів.
Важливо не тільки те, що сказано, важливо, ким і коли сказано. Доброю ознакою в цій справі виявилася «Історія України» англійською мовою О. Субтельного. Наше посольство закупило партію його книжок, і ми їх дарували тим послам, котрі проявляли глибокий інтерес до України.
У світі існує п’ять-шість англомовних часописів, наприклад, американський «Форін ефеарс», канадський «Форін полісі», англійський «Економіст», що їх читають у всьому світі. Це журнали, де друкуються З. Бжезинський, Г. Кісинджер та інші люди такого інтелектуального калібру. Ці журнали читають люди, які формують у своїх державах політику або збираються її формувати: політична еліта й студенти, що мріють про політичну кар’єру в себе вдома або на дипломатичній ниві. Якщо засоби масової інформації щодень подають відомості про політичні зміни, то журнали аналізують глибинні причини, відкривають закономірності і пробують прогнозувати майбутній розвиток подій. Вони формують у своїх читачів ставлення до різних політичних систем і закладають політичну установку сприйняття одних і заперечення інших. Вони виробляють емоційно-оцінкові критерії, що їх людина потім застосовує при зустрічі з новою для неї країною чи новими фактами.
Ідеологи імперії за тривалий час і самі, і через найманих слуг заклали в голови провідних еліт основних держав світу багато штампів, кліше, міфів. Коли Радянський Союз розвалився і 15 колишніх колоній проголосили свою незалежність, чесні політики почали шукати логічного пояснення великих змін і прихильно сприйняли нові геополітичні обставини. Агентура після поразки ГКЧП і явного торжества націоналізму над російським шовінізмом причаїлася і чекала, що буде далі. Далі сталося звичне: демократична Росія продовжила імперську політику і, отже, продовжила користуватися послугами старої агентури. У новій Росії агентура знайшла старого замовника на інформацію і на газетні й журнальні статті. Про координованість журнальної агентури з одного центру свідчить той факт, що кілька разів у випадках важливих міжнародних подій, котрі так чи інакше стосувалися України, у різних країнах з’явилися майже одночасно антиукраїнські матеріали.