Не можна допустити, щоб аташе в Москві був одночасно й аташе в Києві. Аргументи міністерства: не вистачає коштів. Наша пропозиція: Канада має в Москві чотирьох військових аташе. Хай там одного скоротять і спрямують до Києва. Коли б у крайньому разі довелося тимчасово погодитися на сумісництво, то нехай у Києві виконує обов’язки канадський військовий аташе в Польщі. Майор Коропецький порушив проблему переукладення військового договору. Доки існував Союз, доти був чинний договір між Канадою і СРСР. Тепер цей договір утратив чинність. Найпростіше, що можна швидко зробити — це на основі того договору укласти українсько-канадський договір про співпрацю військових міністерств.
Генерал Я кубів говорив про можливість організації навчання українських офіцерів у Канаді. На першій стадії це може бути військовий коледж. Іноземні офіцери в ньому вивчатимуть передусім англійську мову, затим добре ознайомляться з канадською військовою доктриною, засадами формування збройних сил, життям канадської армії у мирний час і концепцією ведення військових операцій.
— Панове, — сказав я, — я думаю, як би швидше дати хід вашому листу з пропозиціями міністрові оборони України. Моя дружина отримала сумне повідомлення про тяжку хворобу її матері. Завтра вона вилітає в Україну. Зараз пан Глуховецький замовляє для неї авіаквиток. Вона візьме листа і передасть його генералові Морозову. Це найшвидший спосіб. І зручний тим, що ніхто до Морозова його не читатиме. Пані Оксана Башук, яка брала активну участь у розмові, найсхвильованіше зустріла новину про передсмертний стан моєї тещі, висловила мені співчуття і просила передати співчуття моїй дружині.
Востаннє я бачив тещу у своїй хотівській хаті поблизу Києва, куди вона приїздила попрощатися перед нашим від’їздом до Канади. Це було менше півроку тому. Вона виглядала цілком дужою: рожевощока моторна жінка, життєрадісна й бадьора і, здавалося, ще зовсім не стара. І ось маєш — рак! Шкода, дуже шкода!
На жаль, маму в живих моя дружина вже не застала. Був кінець липня, погода спекотна, довго тримати тіло не змогли, поховали. Виконавши місію дипкур’єра, Надія повернулася до Канади.
* * *
Кожного дня виникали різні важливі справи, і я з ранку до вечора їх полагоджував, а ввечері продовжував розбиратися з паперами, які потрібні були на завтра, на післязавтра або за місяць. Я не мав часу дихнути. Годилося б знайти бодай годинку для вдосконалення англійської мови, а я навіть цього не міг собі дозволити. Зменшити обсяг роботи? Це означає відкинути корисні для України пропозиції і не зробити якогось доброго для неї діла. Перекласти більше роботи на дипломатів? Таж і вони завантажені. Кучер сидить у кабінеті до 8–9 години вечора. Мало того, він сам не встигає оформляти візи, і Родіонов значну частину свого часу допомагає йому. Треба, щоб Шандрук узяв на себе всі економічні справи. Проте з появою першого секретаря з економічних питань збільшилася й кількість різних підприємницьких пропозицій.
Хотілося, щоб Канада якомога швидше відрядила свого посла до України. Нарешті вона його призначила, і він прийшов познайомитися зі мною. Зустріч організували в кімнаті неподалік від інформаційного бюро А. Глуховецького та нашого консульського відділу. Ця кімната була велика, і в ній можна було проводити наради десяти — дванадцяти осіб.
Його екселенція посол Канади в Україні прийшов на три хвилини раніше призначеного часу, і так вийшло, що коли я зайшов до кімнати, щоб потім його зустріти, він був уже там. Переді мною стояв чоловік з привітним обличчям і щиро усміхався. Трохи нижчий від мене зростом, у звичайному костюмі, він радо відповів на моє привітання і перший подав руку для потиску. Я відразу зрозумів, що переді мною чуйна, добра людина, а не бундючний сноб.
Пан Френсіс Матіс п’ять років працював послом у Москві і заговорив до мене російською мовою. Я насторожився, проте вже за кілька хвилин стурбованість зникла — перебування в Москві зміцнило в ньому антикомуністичні й антиімперські переконання, і він висловлював явні симпатії до незалежної України. З кожною хвилиною нашої розмови зростало переконання, що кращого посла в Україну з Канади й чекати не можна було. Ми мали з ним виконувати, по суті справи, одну і ту ж роботу, тільки кожен, звісно, в інтересах власної країни. Та він ще допомагатиме в межах своїх можливостей зміцненню української державності. Я подарував йому на пам’ять про наше знайомство «Історію України» англійською мовою О. Субтельного.