— Пане міністре, як ви гадаєте, чи вдасться вирвати в Росії подай якусь частку спадщини колишнього МЗС Союзу?
— Важко сказати. Не хочуть вони віддавати, хоч переговори з цього приводу вже й почалися. Нашому міністерству належить 16,37 відсотка будівель колишнього МЗС СРСР.
— А якщо виявити ініціативу, щоб прискорити виділення для України її законної частки?
— Будь-яка ініціатива може виявитися корисною.
Навряд чи Зленко мав на увазі те саме, що й я. Щоб не ставити його в незручне становище, коли він мусив би або стати прямим співучасником мого непевного плану, або змушений був би заборонити мені будь-які спроби в тому напрямі, я не став розвивати тему й замовк. А потім додав:
— 28 травня у Торонто відбудеться моя зустріч з представниками українських організацій з участю деяких високих канадських урядовців, а на 30 травня я призначив зустріч у Вінніпезі з керівниками організацій, що входять до Конгресу українців Канади. 28-го — це парадна поява посла перед великим зібранням високоповажного панства. 30-го — ділова зустріч, на якій я маю намір обговорити методи співпраці українського посольства з українством Канади.
У свою чергу міністр поцікавився:
— Вам розповідав Богаєвський, що в Оттаві є наш радник-посланник Олексій Родіонов? Він працював від уряду УРСР при посольстві СРСР, а після перетворення його на посольство Російської Федерації — при ньому. Він замінив Богаєвського місяців дев’ять тому, вже обізнаний з оттавськими обставинами і зможе вам допомогти. Родіонов — доволі енергійний чоловік, знає дипломатичний протокол і буде вам корисний.
Ми дружньо потиснули один одному руки, I я вийшов з кабінету.
* * *
Перед моїм від’їздом МЗС призначило на посаду першого секретаря посольства з консульських прав Євгена Кучера. Його рекомендував мені завідувач консульським управлінням МЗС Петро Сардачук. Своїх кандидатів на юридичну посаду я не мав і тому погодився. З Києва до Оттави ми мали їхати втрьох: я, моя дружина і пан Кучер.
Літак на Монреаль летів з Москви 22 травня, а 21 травня надвечір ми вирушили поїздом з Києва на Москву.
Уранці на вокзалі нас зустріли прес-секретар УРП в Москві Микола Муратов, мій друг з мордовських таборів Олексій Голуб і секретар українського посольства в Москві. Перед відльотом я відвідав українське посольство, де наш посол Володимир Крижанівський ознайомив мене з деякими тонкощами українсько-російських взаємин.
Розділ
II НА КАНАДСЬКІЙ ЗЕМЛІ
Канада зустріла нас яскравим весняним сонцем. На летовищі в Мірабелі, що неподалік від Монреаля, на нас чекала група людей. Квіти, усмішки, привітання. До мене підійшов високий молодий чоловік, відрекомендувався: «Родіонов, радник-посланник». Він же запросив нас до автомобіля.
За три години ми вже були в оттавському готелі «Мінто плейс». Нас із дружиною залишили самих оглянутися в номері, відпочити з дороги. Наш номер був на двадцять шостому поверсі, складався із спальні, великої кімнати, ванни з душем. Підлога встелена килимом.
— Надю, як тобі подобається цей номер? — спитав дружину.
— Подобається. Цікаво, чи довго ми тут будемо?
— Хтозна, — кажу. — Он пан Нестор Гайовський, тимчасовий повірений Канади в Україні, вже, мабуть, понад рік живе в готелі.
Незабаром у двері постукали. Зайшла наша нова знайома пані Юлія Войчишина й запропонувала спуститися до ресторану.
У кутку ресторанної зали було накрито кілька столів. Зібралося чоловік 25—30. Серед них я побачив Богдана Гориня.
Настрій у всіх був пречудовий. Канадські українці знали мене ще з часів першої публікації 1964 року про суд над Українською робітничо-селянською спілкою, з моєї публіцистики. Багато хто пам’ятав мене і з торішньої короткої подорожі по Канаді.
Виступив Богдан Горинь і в притаманній йому розважливій і логічно послідовній манері згадав про мою відданість справі, вміння правильно визначити політичну лінію.