Розділ п'ятий
ВЕСЕЛИЙ ШАХРАЙ
Через вісім місяців пана Дхармасінге перевели на посаду директора державної школи в Діквеллі. Спочатку я був думав, що розкрилася хитрість з диктантом і його перевели саме через це, але незабаром переконався, що причина зовсім інша. Директора перевели за його власним проханням і в порядку службового підвищення, визнавши його заслуги як педагога.
Пан Дхармасінге давно чекав нагоди позбутися моєї персони. Після того, як я з'їздив по рибу, він мене майже не помічав, розмовляв зі мною дуже рідко і ніколи ні за що не сварив. Невдовзі перед від'їздом пана Дхармасінге приїхав мій батько і нарешті забрав мене додому.
Батько влаштував мене в школу, що була неподалік від нашого дому. Він хотів, щоб я закінчив вісім класів, а потім почав допомагати йому в торгівлі. Але незабаром він схилився до іншого плану — забрати мене з школи й послати в учні до одного знайомого бакалійника, що жив у провінції Канді і мав там свою крамницю.
Джінна був щасливий від того, що я повернувся. Ранадева, Дангадаса та Ширипала зустріли мене радісним криком. Само собою зрозуміло, що моя мачуха від такого вияву дружніх почуттів була не в дуже великому захваті.
Мені багато разів траплялося слухати розповіді про сміливі мандри одного нашого односельця на ймення Суранчія. Ще до того дня, як я народився на світ, він подався, у місто і став злодієм та грабіжником. Він переодягався і непомітно прослизав у будинки європейців, крадучи там ножі, виделки, ложки, годинники та інші коштовні речі. Люди в селі запевняли, що варто було Суранчії тричі проказати таємне заклинання, подмухати собі на долоню і прикласти потім її до замка, як будь-які двері нечутно поверталися на своїх завісах, гостинно розчиняючись перед ним. Час від часу Суранчія з'являвся в селі з повним лантухом крадених речей і зупинявся в своєї тітки. Одного разу, з'явившись у селі, він, казали люди, дав декому з своїх знайомих по ножу й виделці, синові старости подарував срібного годинника, а самому старості — аж дванадцять срібних ложок та ножів. Потім решту краденого продав заможним селянам і повернувся в Коломбо. Проте інші селяни, що ставились до нього вороже, розповідали про ці відвідини зовсім не так. Вони твердили, що Суранчія, перш ніж повернутись у місто, позичив у старости двадцять п'ять рупій і не віддав їх, а годинника видурив назад. Суранчія буцімто вдався до такої хитрості. Через кілька днів по тому, як Суранчія позичив у старости двадцять п'ять рупій, він зайшов до його сина і з таємничим виглядом сказав:
— Я тільки що одержав з Коломбо листа від одного мого приятеля, дуже обізнаної людини. Він пише, що в поліцію хтось надіслав на твого батька донос. Той донос написав, мабуть, хтось дуже лютий на старосту, звинувачуючи твого батька в тому, ніби він змовився зі мною, увійшов у спілку і продає крадені речі, які я привожу з Коломбо. Бачиш, до чого воно йдеться? Тепер годинника, якого я подарував тобі, тримати вдома не можна, бо на ньому викарбувано ім'я його колишнього хазяїна європейця. Кожної хвилини сюди може наскочити поліція, і якщо вона знайде годинника, тобі буде непереливки. Давай годинника мені, я його так сховаю, що ніхто не знайде. А коли небезпека минеться, я його тобі поверну.
Старостин син дуже злякався і відразу ж віддав Суранчії годинника.
Минуло два дні і Суранчія зник. А через кілька годин після цього до старости заявився поліцейський і почав питати про Суранчію. Однак згодом дехто став запевняти, що то був не поліцейський, а переодягнений помічник Суранчії.
Проте ті селяни, які ставилися до Суранчії добре, захищали його, запевняючи, що це наклепи тих, кому Суранчія нічого не подарував. Прихильники Суранчії при цьому додавали, що він віддає біднякам більшу частину тих грошей, які вторговує, продаючи крадене.
Я охоче вірив усьому доброму про Суранчію, і мені навіть почало здаватись, що не всі його славні діла відомі. В моїй уяві постать Суранчії набула романтичних рис.
Важко уявити, як я розгубився й зрадів, коли одного дня дізнався, що Суранчія при був у наше село! На зріст він був досить високий, з розумними очима й високим чолом, а чуприна в нього була густа й кучерява, як вовна. Суранчія був худорлявий, різкі риси його смаглявого обличчя свідчили швидше про хитрість, ніж про відвагу. І хоч цей чоловік, про якого я так багато чув,і не був велетнем із закрученими вгору довгими вусами й лютим поглядом, — а досі Суранчія вимальовувався в моїй уяві саме таким, — моє романтичне ставлення до нього анітрохи не змінилось. Суранчія був одягнений у новий саронг з цупкого шовку й у шовкову сорочку. Коли Суранчія йшов, поділ саронга, торкаючись його ніг, приємно шурхотів.