Між дерев крутилася стежка. Ми вирішили йти нею.
— Мені здається, що саме цією стежкою й ходять люди, що приїжджають сюди тим таємничим човном, — промовив Джінна.
Стежка вивела нас на досить велику галявину. Вся вона була вкрита великими плоскими каменями і через це скидалась на кам'яний стіл. Праворуч від нас темною плямою вирізнялась якась довгаста колода, схожа своєю формою на живу істоту. Обережно, намагаючись не порушити тиші, ми поповзли до неї.
— Крокодил! — прошепотів Джінна.
— Він що, дохлий? — спитав я. Ми були від тварини на відстані трьох кроків, але крокодил не виявляв ніяких ознак життя.
— Ближче не підповзай. Знаєш, які крокодили люті!
— Може, стріляти? — прошепотів я, націлюючись.
— Не смій! Він поскаржиться духу, який живе в цих місцях!
Не зводячи очей з крокодила, я намацав камінь і кинув ним у тварину. Крокодил рвучко вдарив хвостом і зник у заростях.
За галявиною ми знову знайшли стежку і попрямували нею далі, але не пройшли й кількох сот кроків, як вийшли на нову, досить велику прогалину. Посередині був невеликий горб, а в ньому зяяла печера. Ми вже були рушили туди, як раптом почули, що десь зовсім поряд хтось покашлює. Таке саме покашлювання я чув, коли вперше приїхав на острів.
З несподіванки я завмер на місці, потім обережно розсунув кущі і недалеко від себе побачив чоловіка, що сидів на траві. За густою бородою його обличчя майже не було видно, а очі були такі страшні, що я мимоволі скрикнув. Чоловік миттю скочив на ноги, тривожно озираючись на всі боки. Передчуваючи недобре, я звів курок, Джінна міцніше стиснув сокиру і переступив з ноги на ногу, але зачепився за камінь, який покотився і стукнув. Чоловік блискавкою кинувся в печеру й за мить з'явився знову, тримаючи в руках рушницю й напружено вдивляючись у зарості. Ми кинулись до великої кам'яної брили і ледве встигли сховатись за нею, як пролунав оглушливий постріл, а чоловік знову кинувся до печери.
— Чого це він втік? — пошепки спитав я Джінну.
— Щоб знову зарядити рушницю. Адже вона в нього дуже стара і заряджається з дула.
— Не можна гаяти часу! — вигукнув я. — Швидше біжімо до печери й заберімо в нього рушницю. Якщо ж він чинитиме опір, то застрелимо, щоб він не вбив нас.
Ми чимдуж кинулись уперед і за мить були вже біля печери. Там, біля входу, стояв чоловік і перезаряджав свою рушницю. Я вистрілив, мало не наштовхнувшись на нього, але не влучив. У печері щось упало й розбилось. Я знову наставив рушницю, крикнувши:
— Стій, бо застрелю! Кидай рушницю!
Чоловік з жахом в очах глянув на мене і кинув рушницю. Джінна підбіг і схопив її.
— Якби ти загаявся хоч на хвилину, ми обидва б загинули, — сказав він.
— Ви приїхали заарештувати мене? — спитав чоловік.
— Заарештувати? Навіщо? — перепитав я.
— Хіба ви не з поліції?
— Ми живемо по той бік острова і не маємо до поліції ніякого відношення.
Чоловік полегшено зітхнув і вже приязно мовив:
— То он воно як! Отже, ви ті самі хлопці, що оселилися на острові. А через вас моя жінка почала приїжджати до мене не щонеділі, як було раніше, а всього раз на місяць.
— Нам цей бік острова не потрібний, — відповів я.
— Просто ми іноді бачимо тут якийсь дивний вогонь і хочемо з'ясувати, що воно таке.
— Та то я вдався на хитрощі, щоб у селі думали, ніби тут живуть злі духи, — мовив чоловік і показав на якусь круглу річ, що лежала долі, і глиняний глек з вугіллям. Я взяв цю річ у руки. Знизу в ній була заглибина по формі голови, а вгорі ще одна, куди можна було поставити глек з вугіллям.
— Я ставлю сюди глек з вугіллям, обливаю його тунговою олією і підпалюю, — пояснив чоловік.
— То це й є наш мандрівний вогонь? — спитав я.
— Якби ви до цього не додумались, ми б з вами не познайомилися, — зауважив Джінна. — Спочатку ми навіть не припускали, що тут хтось живе, а потім помітили вогонь, почали стежити і побачили вашу дружину, коли вона пливла сюди на човні.
— А що ви їсте? — спитав я.
— Маніоку й батат. Посадив невеличкий город ось там за горбом. А жінка привозить рис, кокосові горіхи та інше їстиво.
— А хто той хлопець, якого ми бачили в човні?
— То мій син. Він теж сюди приїжджає. А місцеві рибалки так бояться підводних каменів, що ні разу сюди не навідались. А в темряві вони й близько підійти сюди бояться.
— Чому?
— Тому що вони думають, ніби тут живуть злі духи і сила-силенна отруйних змій.
— Отже, вони почали вірити у злих духів через ваш вогонь?