— Мене мати наб'є, — сказав Дангадаса.
— Ай-яй-яй! Матері злякався! Справжній розбійник не може бути боягузом!
Троє хлопців не схотіли псувати свої саронги і пішли додому роздобувати чорної тканини.
— Візьми пляшку кокосової олії! — наказав я Ширипалі.
— А нащо?
— Намажемо Джінну.
Ширипала повернувся з клаптем цупкої чорної тканини і пляшкою олії. Дангадаса приніс старий подертий саронг. Джінна одірвав від нього довгу широку смужку і обкрутив її довкола своїх стегон. Потім я помазав його груди й спину олією і зав'язав йому очі.
— Ти що-небудь бачиш?
— Бачу, крізь дірки.
Інші хлопці теж сховали обличчя під масками.
— А де ж наше злодійське начиння? — спитав я.
Хлопці перезирнулись. Дангадаса розгублено почухав потилицю.
— У нас дома є невеличкий лом, — сказав він, — я можу його принести, якщо треба.
— Чудово, принеси. А коли знайдеш який-небудь старий кеті,[4] то теж прихопи з собою.
Дангадаса знову побіг додому і приніс маленький ломик і старий кеті.
Я теж надів маску, змахнув мечем і наказав розбійникам іти слідом за мною. Але не пройшли ми й сотні кроків, як я віддав нову команду:
— Стій!
Всі зупинились.
— Ширипала, ти будеш розвідником, — сказав я. — Наказую тобі піти й розвідати, чи є зараз хто-небудь у хаті сільського сторожа.
Сільський сторож жив за чверть милі аж по той бік гаю, проте Ширипала повернувся з розвідки досить швидко і доповів:
— У хаті одна стара баба і двоє дітей.
— Чудово! Вперед кроком руш! Ми не дурні, щоб у перший же день нападати на будинки, де є чоловіки. Згодом, звичайно, ми їх боятись не будемо. — І я рушив уперед, звівши меча над головою.
Задня стіна хати сільського сторожа була без вікон, тому саме з цього боку я й звелів Джінні проламати отвір. Він заходився працювати ломиком, а я став неподалік на варті. Інші хлопці зайняли спостережні пункти навколо хати.
— Нащо ти розбираєш фундамент? — гукнув я до Джінни. — Адже потім тобі доведеться ламати ще й підлогу. Вдвічі більше роботи. Ламай стіну вище фундамента.
— Шановний отамане, — заперечив Джінна, — якщо я ламатиму стіну над фундаментом, то скоро натраплю на бамбукову дранку, а ножем її не перерізати.
Тоді я покликав до себе Дангадасу і наказав:
— Негайно біжи до тесляра Упариса і вкрадь у нього пилку. Але дивись, щоб тебе не застукали на гарячому.
— Тесляр майже зовсім глухий, — сказав Ширипала, який підійшов до нас. — Коли з ним розмовляєш, треба щосили кричати, щоб він почув. Зараз він спить на веранді. Можеш спокійно лізти до нього в комору, ніхто тобі не перешкодить.
Незабаром Дангадаса повернувся. Джінна, який уже встиг відбити товстий шар глини, заходився перепилювати дранку.
Стара, що поралась у садку перед хатою, почула звук пилки й пішла глянути, в чім річ. Наші маски так її злякали, що вона аж зойкнула, але, побачивши, як Джінна пиляє дранку, кинулась до нього.
— Ані руш! — крикнув я, стрибнув уперед і приставив до її грудей меча. Стара аж остовпіла з переляку. — Ми розбійники, — додав я, грізно глянувши на неї.
Джінна пиляв дранку так завзято, ніби хотів зруйнувати хату ущент, і стара відчайдушно закричала:
— Що ж ви це робите! Хату мою хочете зруйнувати? Та я вас!..
Стара схопила палицю і знову кинулась до Джінни. Я встиг схопити її за руку. Хлопці прибігли мені на допомогу, і ми повалили стару на землю, але тепер вона кричала ще голосніше, і я знову приставив їй до грудей меча:
— Мовчи, бо вб'ю! Ми розбійники!
Стара злякалась і замовкла. Я зірвав ліану і зв'язав їй руки. Тут вона закричала ще дужче.
З-за рогу хати визирнуло двоє дітей. Побачивши чорні маски, вони заверещали і кинулись навтіки. Почулись стурбовані голоси. На поміч старій поспішали сусіди.
— Тікаймо! — гукнув я, і ми побігли на свою галявину, де й просиділи аж до вечора.
Розділ другий
МИСЛИВЦІ
Вранці все село було збуджене й перелякане. Спроба пограбувати, та ще й удень, просто приголомшила всіх його мешканців. Особливо ж непокоїло людей те, що нікого з грабіжників не пощастило впізнати.
— Це були якісь волоцюги з сусіднього села, — твердив дехто з жінок.
— Але чого ж тоді мати сільського сторожа каже, що один із грабіжників дуже схожий на Дангадасу, а другий — на Упалі? — спитала якась жінка.
Упалі Гінівелле — так звали мене. Ім'я Джінни не називалось; його, мабуть, ніхто не впізнав. Хоч як там було, а батько з мачухою поки що не збирались мене карати, бо не дуже вірили словам старої, — відомої брехухи. Проте якби вони побачили мою нараменну пов'язку, то відразу переконались би, що я таки винний, і суворо б мене покарали.