— Слухай, Пунчі-махаттая! Ти надто багато їси і дуже мало працюєш. Через це у тебе нетравлення шлунку, а від цього псується характер. Ходімо зі мною на город, там ти трохи полікуєшся.
Я озброював його мотикою, і він удавав, ніби працює. Проте не минало й п'яти хвилин, як він починав скаржитись на серце. Та я йому не вірив і не пускав з городу аж до вечора. Ввечері, скаржачись на біль у руках, ногах і спині, він ішов додому, їв і лягав спати. Поступово завдяки нашій наполегливості Пунчі-махаттая втягнувся в роботу, став не такий лінивий і місяців через три працював уже зовсім непогано.
Якось, коли ми закінчили денну роботу, до нас приїхали юрист і Поді Гама-рала. Юрист вийняв з кишені недільний номер газети і простягнув його мені.
— Ось прочитай, — сказав він, — тут написано про твого батька. Я приїхав спеціально для того, щоб повідомити тебе про це.
— Про батька? — вигукнув я і гарячково схопив газету.
— Дивись там, де оголошення.
Я читав, і серце в мене шалено колотилось:
Упалі Гінівелле!
Твій батько дуже захворів, і його життя в небезпеці. Він весь час марить і кличе тебе. У нього був тяжкий сердечний приступ, і лікар сумнівається, що хвороба минеться. Приїжджай швидше. Ми сподіваємось, що ти простиш нам те зло, якого, можливо, ми тобі завдали, і негайно приїдеш до свого тяжко хворого батька.
Твоя засмучена мачуха.
Я подякував юристу.
— А твоя рідна мати померла? — спитав він.
— Так, померла, коли мені було сім років.
— Я, здається, починаю тепер розуміти… І ти втік з дому?
— Втік.
— Що ж, мачуха ставилась до тебе погано?
— Ні, я просто люблю пригоди. Тому ми з Джінною й утекли.
— Це оголошення побачили в газеті мої діти. Вони просили переказати, що дуже співчувають твоєму горю. Наступного місяця вони розраховували приїхати до вас.
— Ми будемо дуже раді. Нехай приїжджають.
— Але ж ти повинен їхати до свого батька!
— Так, я поїду, але через два-три тижні повернусь.
Ми пригостили наших друзів смаженими кокосовими горіхами, плодами каджу і кавою з пальмовим цукром.
— А це хто? — спитав юрист, жуючи горіх і показуючи очима на Пунчі-махаттаю.
— Це Пунчі-махаттая.
— Пунчі-махаттая? — перепитав він і звернувся до нашого нового товариша: — А ти звідки, юначе?
— З Веллабоди.
— Он як? У мене у Веллабоді багато знайомих.
— Мого батька звали Лата Дунувіра.
— Отже, ти рідний внук шановного Дунувіри?
– Авжеж, що так, він мій дід, — підтвердив Пунчі-махаттая.
По дорозі до човна юрист розповів мені, що він чудово знає всю родину Пунчі-махаттаї. Батько його успадкував від діда Пунчі-махаттаї багатий маєток, але прогуляв його і помер жебраком. Повагавшись, юрист розповів також і про те, як Пунчі-махаттая пограбував сліпу жінку.
— Все це я знаю від нього самого, — промовив я. — Таким зробило його життя, та й батьки не привчили його в дитинстві до праці.
— Правду кажеш, — згодився юрист.
— А зараз, на мій погляд, він виправився, став чесним хлопцем.
— Якщо це так, то він перед тобою у великому боргу.
— Ну що ви!
Юрист сів у човна, і Поді Гама-рала відштовхнув його від берега.
— Упалі, ти коли поїдеш до батька? — спитав мене він, беручись за весла.
— Завтра вранці.
— Правильно. Що раніше ти поїдеш, то краще.
На світанку я вже прощався з своїми друзями. На очах Джінни бриніли сльози, а Пунчі-махаттая плакав, як мала дитина.
— Та я ж скоро повернусь, не пізніш як через два-три тижні, — заспокоював я хлопців. — А ви дивіться, не забувайте про діло, пильнуйте господарства.
— Мені б теж хотілось поїхати додому, — мовив Джінна.
— Будь ласка, можеш їхати, як тільки я повернусь.
— Ні, я хочу поїхати з тобою.
— Добре, іншим разом поїдемо вдвох, а Пунчі-махаттаї доручимо доглядати город.
На веслах сиділи Джінна і Пунчі-махаттая. Причалили ми до берега трохи північніше села, бо звідси було ближче до станції. Друзі почекали, поки я сяду в поїзд, і ще довго, після того як поїзд рушив, стояли на пероні.
Мій батько був хворий так тяжко, що лікар вважав його приреченим. Коли я ввійшов до нього в кімнату і він побачив мене, на очі йому набігли сльози, і він спробував був підвестись, щоб обняти мене. Але мачуха цього не дозволила: лікар заборонив батькові навіть рухатись.
— Синку мій, — ледве чутно прошепотів він, — як добре, що ти знову зі мною. Я ж бо так мріяв побачити тебе хоч перед смертю. А вона вже недалеко, я, мабуть, не проживу й тижня.