Нарцис був сином річкового бога та німфи Ліріопи. Мати була зачарована його красою та водночас жахалася його байдужості. Турбуючись про долю сина, Ліріопа звернулася за порадою до провидця Тіресія й почула від нього пророцтво: твоєму синові, якщо він не познайомиться із самим собою, судилося довге життя. Загадкові слова здійснилися, коли Нарцис одного дня повернувся з полювання й, спраглий, схилився над джерелом і побачив у ньому своє відображення. Юнак закохався у фантом й ятрив самого себе через невгамовну пристрасть до власного відображення, аж поки не загинув. Боги перетворили його на квітку з п'янким запахом, у нарцис, який донині носить це ім'я, а його квіти часто схиляються над тихою водою.
Напевне, від міфу про Нарциса, як і від багатьох інших, залишилися самі рудименти; головною його темою, як виглядає, була туга, що погубила також і німфу Ехо, яка даремно прагнула обіймів Нарциса й занапастила себе від журби — від неї залишився самий лише голос.
Нарцис побачив самого себе, але не впізнав. Над храмом Аполлона у Дельфах було написано «Пізнай самого себе!» Як багато хто до і після нього, Нарцис зазнав поразки перед цим найскладнішим завданням; він даремно шукає самого себе у своєму дзеркальному відображенні. Слово «пізнати» має подвійне значення; Нарцис наважується на еротичну пригоду так само, як Фауст наважився на духовну.
Саме ця самоїдна туга є особливою рисою наркотика та насолоди від його споживання; жага постійно відстає від насичення. Картини ваблять, як пустельні міражі; спрага стає пекучішою. Ми можемо порівняти це зі спуском у грот, який розгалужується в лабіринт із усе вужчими та непрохідними ходами. Там нам загрожує доля Еліса Фребома, героя Гофманового оповідання «Фалунські копальні». Він не повертається назад, він втрачений для світу; і таке саме трапилося з ченцем із Гайстербаха[46], який заблукав у лісі й знайшов дорогу до свого монастиря лише через триста років. Цей ліс є часом.
Речовини, що створюють наркотичне сп'яніння, ми вважаємо витонченішими, етеричнішими, ніж ті, які напружують волю. Фауста після великої змови в нічному кабінеті спершу ведуть до грубих пияків у погріб Ауербаха[47], і лише потім до відьомської кухні.
Ми говоримо про «наркотичний запах». Це слово походить від грецького ναρκóω — «я знеболюю». На півдні є вид нарцисів, запах яких вважається небезпечним. Ейфорія і втрата відчуття болю настають після вдихання невловних субстанцій, таких як звеселяючий газ або ефір, що на рубежі дев'ятнадцятого і двадцятого століть увійшов у моду як засіб насолоди і якому Мопассан присвятив свою розвідку. В класичній магії постійно згадується дим, який не лише мав наркотичні властивості, але ще й був добрим медіумом для візій, викликаних ним. Схожі сцени подибуємо в «Тисяча і одній ночі», а також у таких авторів, як Казотт[48], Гофман, По, Кубін[49] та інших.
Можна припустити, що ця сторона сп'яніння, обернена до споглядання, є водночас і якісно значущішою. Якщо ми хочемо скласти собі уявлення про це, то маємо звернутися до спільного кореня, з якого походять такі різні форми уяви. Той ризик, на який ми йдемо, вживаючи наркотик, полягає в тому, що ми заторкуємо основоположну силу буття, а саме — час. І це відбувається різними способами: залежно від того, вдаємося ми до стимуляції чи седативного ефекту, ми розтягуємо або стискаємо час. А з цим, своєю чергою, пов'язаний огляд простору: тут потяг, рух до того, щоб зростати в ньому, а там — застиглість магічного світу.
Якщо час ми порівняємо з потоком, як то робили з давніх-давен, то при стимуляції він нібито звужується й тече швидше, у вирах і каскадах збігає в долину. За ним слідують думки, міміка і жести; той, хто перебуває в стані такого сп'яніння, думає і діє спритніше й імпульсивніше, ніж тверезий, а також менш прогнозовано.
Під впливом седативних речовин час, навпаки, сповільнюється. Потік плине спокійніше; береги відступають. З початком анестезії свідомість дрейфує, як човен у морі, берегів якого більше не видно. Час стає безбережним; він стає морем.
Так з'являються безкінечні опійні сновидіння, які описує де Квінсі[50]. Він марить про те, що «тисячоліттями похований у нутрощах пірамід». У «Suspiria de Profundis[51]», збірці есеїв, яка з'явилася друком через чверть століття після його «Сповіді», він озирається подумки на це неймовірне розширення часу і каже, що для того, аби його описати, забракне навіть астрономічних масштабів. «Так, було б смішно, якби час, прожитий під час сновидінь, ми визначали в поколіннях — або навіть у тисячоліттях».
46
Гайстербахський монастир розташований у місцевості Зібенґебірґе (Семигір'я), неподалік від Обердоллендорфу (земля Північний Райн — Вестфалія), заснований 1189 року. «Чернець з Гайстербаха» — балада Фольфґанґа Мюллера фон Кеніґсвінтера, німецького поета і збирача фольклору.
47
48
49
50