Коридор без вікон типової «берлінської квартири». Вітання в напівтемряві було приязним. Європейська ввічливість уже майже стала другою натурою, як для людей із Далекого Сходу. Знак зодіака Телець, як мені здалося, не дуже пасував йому; відверто кажучи, він скорше підходив дружині. Вона стояла поряд із ним, у тьмяному світлі я бачив її повняве спокійне обличчя та густе рудувато-русе волосся, в якому світилося одне вигоріле на сонці пасмо. Вона говорила мало, але здавалося, ніби її присутність надавала розмові особливого виміру. Такі партнери в шлюбі трапляються, але доволі рідко; сказати, що вона розумілася на мистецтві слухання, було б применшенням. Її мовчання було радше сприятливим для розмови, воно надавало їй тіла, ніби резонатор: через спільну вібрацію. Аж тут вона обернулася до кухні, і якусь мить я мав зачекати у квартирі.
То був бляклий день — ординаторська кімната здалася мені доволі похмурою. Але, очевидно, тут були потужні лампи, адже дослідження шкіри передбачають доскіпливий огляд. Кушетка, обтягнута темною шкірою чи клейонкою, яка служила для обстеження, була вкрита газетами, які почасти навіть лежали розкидані по підлозі; все це нагадувало затяжне післяобіднє читання. Поряд із кушеткою стояв штатив, який утримував скляний циліндр, а з нього звисав гумовий шланг. Апарат для великих ін'єкцій, крапельниця; за словами Бенна, цей інструмент уже став музейним.
До речі, цей кабінет відвідували не так уже й часто — чи він навіть сказав: майже вже не відвідували? — але, здавалося, він цим не надто переймався. Можливо, люди тільки заважали йому в його медитаціях. У проміжках між консультаціями він писав закарлючками на рецептурних бланках листи або навіть начерки віршів.
Він кивнув на газети: «Здається, ми разом знову маємо неприємного противника, але, як на мене, вони можуть навіть написати, що я займаюся розпустою з мухами, — мені байдуже».
Потім я мав нагоду зазирнути до практики дружини — різниця була разючою. Переді мною постала візія витонченого порядку — небагато металу, темне дерево, можливо, махаґоні, з перламутровими інкрустаціями; все це створювало враження спокійної, точної роботи. Видаляти зуб у такому кабінеті — то, напевне, майже задоволення.
Коли двері відчинилися й знову зачинилися, у мене виникло відчуття дежавю. Аж тут із пам'яті виринула маленька майстерня Марі Лорансен[505]. І там також сам факт роботи майже повністю розчинявся в насолоді: тоді — в зелених і рожевих барвах, а тут — у сріблястому й каштановому. Все-таки краще за прибуток без роботи є робота без поту, 'робота як гра.
Потім ми сіли за трапезу, від якої годі було відмовитися. Омарові шийки в майонезі, старе бургундське вино — про дванадцятипалу кишку тоді ще мова не йшла. І тут напрошувався лише один висновок: справжній відпочинок — це коли натрапляєш на розумні голови, здатні подолати індивідуальні, інституційні й регіональні кордони та ще й наділені дещицею арістофанівського гумору.
То ніби маленька каюта на «Титаніку», коли в коридорах панує неспокій. Тут і там переливається через край вода, підхоплюючи обривки газет, соломинки, щось невизначене, вже й перший труп. Щури пищать під дверима. Сервіс уже не працює, але в шафці ще залишився запас — імпортні делікатеси, коньяк «Теннессі». Така картина належить до стилю нашого століття; я призвичаївся до цього ще з Першої світової. За таких нагод загострюються відчуття, спадають на думку дотепні зауваги. Фізична безпека доволі нікчемна, і при цьому наростає духовна присутність. Усе це неперетравний матеріал для Левіафана, він його виплюне.
«Птолемеї та мавританці[506]» — текст, де нас міряють під одну лінійку; Бенн зробив до нього декілька зауважень. Середземне море; вежі Антиб[507]: «фантастична річ»; я послав йому звідти світлину. Історія: «Так безголосо й беззвучно рептилія не відходить». Я довідався про те, чого ще не знав: як лікар він був присутній при розстрілі Едіт Кавел[508] (12 жовтня 1915 року). Про самогубства солдатів та їхні причини. Потім була згадка про Спарту, де під час Другої світової він працював управителем, що також було для мене новиною, але дещо прояснювало, зокрема близькість до самогубств.
507
Вежі у середземноморському містечку Антиб, увічнені на картині французького художника-постімпресіоніста Поля Сіньяка (1863–1935).
508