Але, як я вже казав, такі речі дедалі складніше організовувати. Настирна монотонність моторів є смертельним ворогом будь-якого вищого сприйняття. Тут воля виступає проти уяви. За останні двадцять років, поки я живу на селі, ці звуки посилилися й помножилися, і не лише внаслідок інтенсивного дорожнього руху й літаків, що пролітають над головою, але також через автомати, які працюють на вулиці і в будинках. Акустична тканина змінилася — зменшується частка людей і тварин, все менше чути дзвони. Зміни проникають углиб; я бачу, як від звуку реактивного літака риби в садовому ставку збираються докупи й залягають на ґрунт.
Отже, вчотирьох ми сиділи за столом, на якому стояла скляна посудина з дивовижними грибами. Гриби були розмочені; кожен узяв по два чи три й почав їх жувати. Гриби були жорсткими, мали терпкий, запліснявілий присмак.
Гриби беруть особливу участь у становленні та минущості. Вони ближче до землі, ніж зелені рослини, подібно до того, як змія є ближчою до землі, ніж інші тварини. Тут і там тіло відокремлене незначною мірою, та [в грибів] домінує ніжка. Саме тому в них більше лікувальних і смертельних сил — і також більше таємниць. Старий шаленець[548] знав, чому він називав змію наймудрішою твариною.
Як завжди, в мовчанці минуло пів години або, може, трохи більше. Аж тут з’явилися перші прояви: квіти на столі почали розжарюватися й випромінювати іскри. Був вечір напередодні вихідного: на вулиці, як і перед кожним вихідним, замітали вулицю. Шаркання мітли болісно проникало в тишу.
Це шаркання й замітання, часом і шкрябання, стукотіння, гуркотіння й гамселення мало випадкові причини, проте воно є доволі симптоматичним як одна із ознак, яка провіщає нездужання. Ці ознаки знову і знову відіграють свою роль в історії відьомських чар. Ґеррес[549] повідомляв про це з Єгипту, Ґоттфрід Келлер — зі Швейцарії. Такі деталі треба пережити, тоді вже знаєш своє місце. Рідкісні комахи ховаються скрізь, просто треба, щоб на певний терен прийшов ентомолог, аби їх побачити. Перед неділею замітають вулицю, миють підлоги, прибирають помешкання; перед тим, як відчиняться двері, чути стукіт і грюкіт. Немає нічого природнішого. Свято не стільки перериває буденність, як підіймає її на вищий щабель розуміння. Те, що робиться майже інстинктивно, усвідомлюється нами у вищому сенсі.
Аж ось гриби почали діяти; весняний букет розжарився ще сильніше, то було якесь неприродне світло. По кутках ворушилися тіні, так ніби намагалися набути якоїсь форми. Мені стало важко дихати, почало морозити, незважаючи на жар, який ішов від нагрітих кахлів. Я випростався на канапі, натяг на голову ковдру.
Усе стало шкірою, й до всього щось торкалося, навіть до сітківки ока — там доторк був світлом. Це світло було барвистим; воно формувалося у шнурки, які м'яко гойдалися туди й сюди, у шнурки зі скляними перлинами східного походження. Вони утворювали завісу на дверях, крізь яку проходиш уві сні. Завісу насолоди й небезпеки. Вітер ворушить нею, ніби тканиною. Шнурки також спадають донизу з поясів танцівниць, розходяться й сходяться на стегнах від різкого руху, а загострені відчуття вловлюють найтонші звуки, що линуть від перестуку перлин. Дзеленчання срібних обручів на гомілках і зап'ястях вже надто голосне. Шириться запах поту, крові, тютюну, обрізаного кінського волосу, дешевої трояндової олії. Хтозна, що там робиться в стайнях.
Напевне, це мав бути величезний палац мавританського стилю, недобре місце. До танцювальної зали прилягають бокові приміщення, коридори аж до підземель. І скрізь завіси з їхніми блискітками, іскрами — радіоактивний блиск. А тут ще й невпинне дзюрчання скляних інструментів з їхнім заманюванням, улесливим підзиванням; «Який гарний хлопчина, чи не хочеш піти зі мною?» Нараз усе замовкало, а потім чулося знову, проникливіше, настирніше, майже з упевненістю на згоду.
Аж тут з'явилися форми — історичні колажі, vox humana[550], зозуляний гук. Чи була це повія із Санта-Лючії, яка виставляла свої груди з вікна? Аж тут все обірвалося. Танцює Саломея; бурштинове намисто розсипає іскри, від погойдувань здиблюються пипки. Чого тільки не зробиш для свого Іоанна? «А бодай йому, яка огидна непристойність», — це не я кажу, це хтось нашіптував з-за завіси.
548
Тут — Фрідріх Ніцше, так Ернст Юнґер називає його в своїх романах «На мармурових скелях» та «Геліополіс».
549
Йозеф Ґеррес (1776–1848) — німецький філософ і письменник, автор чотиритомної «Християнської містики».